Експансія-I - Юліан Семенов
— Я звик.
— Може, вам буде зручніше, коли я називатиму вас Бользен? — спитав Роумен.
— Це теж псевдонім… Один чорт…
— Добре, я називатиму вас Штірліц…
— Ви впевнені, що це моє справжнє прізвище?..
Роумен запросив його погуляти в парку Ретіро; вони зустрілися біля Плацолети Піно, неквапливо пішли до Пасеа де лас Естатуас; Штірліц віддав належне тому, як елегантно перевірився Роумен; побачив, що стежать, посміхнувся, сказав, що «це не мої люди, мабуть, іспанці проявляють ініціативу, а може, ваші, Штірліц»; вислухав його відповідь: «На жаль, я не маю можливості налагодити стеження», погодившись, кивнув і витяг з кишені свої, як завжди, пожмакані сигарети, спитавши при цьому:
— Ну, добре, а яке ж ваше справжнє прізвище?
— А що, коли б воно виявилося англійським?
— Цього не може бути.
— Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи, — зітхнув Штірліц. — Так Чехов писав, чули про такого письменника?
— Звичайно, — у тон йому відповів Роумен. — Він писав тексти для античних опер, які ставила трупа Мохамеда Рабиновича в Нью-Джерсі… Я називатиму вас «доктор»… Чуєте, скажіть мені: як ви ставитеся до Гітлера?
Штірліц знизав плечима:
— Коли я скажу, що ненавиджу, ви мені не повірите, І я не маю права вас у цьому переконувати… Сказати, що люблю — не оригінально, всі націонал-соціалісти мусять його любити.
— А ви мене переконайте. Поясніть, коли ви його зненавиділи. Чому? Мені цікаво послухати хід ваших міркувань.
— Думаєте намалювати мій психологічний портрет по тому, як я брехатиму вам?
— Ваш портрет у мене в голові. Мене цікавить логіка вашого мислення, ви цікаво мислите, не ординарно… Ви щойно сказали: «Всі націонал-соціалісти мусять любити Гітлера»… У червні сорок п'ятого Отто Штрассер дав нам показання, що й він, і його старший брат Грегор ненавиділи фюрера…
— Невже? А ви почитайте, з якою заявою в партійній пресі рейху виступив Грегор Штрассер, коли Отто втік із Німеччини… Він затаврував його як зрадника, що попався в лапи євреїв та агентів Комінтерну, заявив, що відмовляється від нього й пориває з ним будь-які стосунки, бо він посмів підняти голос проти великого фюрера. Але й це не допомогло: через півроку Гітлер наказав його розстріляти, і його перетворили на мішень ті есесівці, які за день перед тим проводили свої зібрання під портретами основоположників руху, а ними були Гітлер, Грегор Штрассер і Рем, клялися їм у вірності й любові, захоплювалися їхніми геніями й слізно розчулювалися з дружби «братів»… Нацизм передбачає присутність ідола, котрий звільняє від необхідності думати; клянуться не ідеї, а тому, хто її виражає. Все персоніфіковано. Все пов'язано з іменем однієї людини. Триєдиний дух, керівництво нацією мусить бути одноособовим, ось тому й убили Штрассера та Рема. В глибині душі Штрассер міг ставитися до Гітлера як завгодно, але відтоді як у нього забрали пропаганду, після того як Геббельс зробив фюрера живим богом, ніхто не мав права на думку; «хайль Гітлер» стало синонімом «доброго ранку» і «на добраніч». Не скажеш — гільйотина… А це боляче й дуже страшно, бо ти чуєш шурхіт падаючого металу і уявляєш, як через якусь мить цей гострий, як бритва, метал розірве шийні хребці, хлине кров і настане вічна темрява… Вмирати не так страшно, коли падаєш з машиною в проваллля, — там хоч якось можна орудувати, крутиш кермо, тиснеш на гальма і приловчаєшся, як би не вдаритися об камінь… Страшніше в літаку — сидиш у салоні, повна безпорадність, пілоти дурні, от якби ти сів за штурвал, то вивів би літак з піке… Легше у ліжку — в тебе рак, а ти переконаний, що це виразка, і невдовзі винайдуть — повинні, не можуть не винайти — нові ліки, прийде лікар, послухає тебе стетоскопом, припише якісь дивовижні пілюлі, і все буде гаразд, дома й стіни помагають… А от як на пласі…
— У вас дуже хороша уява. Не думайте, що всі можуть уявити собі, як сокира відчленяє хребці. Аж надто витончено, та й, крім того, треба постійно відчувати цю загрозу, щоб так страшно бачити її в реальній дійсності.
— А що коли я її завжди відчував?
— З якого року ви працювали на росіян?
— А чому не на англійців? Вони теж воювали проти Гітлера…
— Ми їх запитували.
— А про Канаріса не запитували? Що вони вам відповіли, цікаво було б почути… Чи у вас фіксують всі домовленості на співробітництво? Навіть на рівні адмірала?
— Не грайте зі мною в кота й мишку, докторе… Я не заперечуватиму вам, якщо ви доведете мені, що справді не любили Гітлера. І докажете до кінця свою думку про те, що всі нації любили фюрера.
— Я не сказав «любили». Вони зобов'язані були його любити. За відступництво карали смертю. Вони мусили поклонятися кумирові, щоб вижити. Але кожна людина, навіть дурень, зберігає в собі щось вічне… Почуття власної гідності передається людині з генами, навіть рабові. Якби не це, то не було б Спартака… Отже, німець змушений був відкинути логіку і забути, що насправді його присилували любити Гітлера, присилували вважати його генієм. Щоб остаточно не впасти в своїх же очах, німець запевняв себе, що справді народився месія, на землю прийшло прозріння, я служу йому, і я щасливий, що можу виконувати це почесне завдання, бо саме фюрер сказав, що я належу до крові і духу обраних. У дні перемог не так важко повернути себе до такого складу мислення. Та коли починаються поразки, ситуація ускладнюється… Німець хотів би зрадити проклятого Гітлера, який привів країну до краху. Людина за своєю природою виявляє презирство до зради, а особливо з того часу, коли легенда про Іуду стала предметом вивчення в школах. Правда, при цьому людину вчать, щоб вона донесла владі на кожного, хто думає не так, як він, одягається не як усі, співає не ті пісні, читає не тих авторів, — словом, хто бодай трохи виділяється із загальної маси… Чому? Та тому, що керувати особистостями набагато складніше, ніж юрбою… Признатися в тому, коли навіть німці взнали правду про Гітлера, що ти поклонявся ідіоту, психічно хворому неуку? Але ж це плюнути собі в очі, відмовитися від прожитих років, зрадити друзів, які полягли на полях битв за справу фюрера… Відверто сказати собі, що тобою правив придурок — означає розписатися в тому, що ти справжнісінька безхребетна нікчема… Ні, все-таки легше в усьому звинувачувати чужих…. Звинувачувати себе? Це притаманно мудрецям. А чи багато мудреців