Експансія-I - Юліан Семенов

Риба клюнула наживу, почалося полювання.

Спочатку братство підвело до сеньйори скульптора Мігеля Удіно; його портрети до пояса славилися фотографічною точністю й великою кількістю деталей, що тішили торговий смак потомків колишньої аристократії, — Удіно старанно ліпив персні, діадеми, підвіски, а також чудово передавав фактуру плаття.

Портрет сеньйори, який він намалював за сім сеансів, вразив її: «Ви справжній чарівник, Мігель! Яка майстерна точність, яке дивовижне проникнення в душу жінки!» Посадили позувати сеньйориту; він зробив з неї ангелочка з великими очима; це сподобалось і генералісимусу, дочку він любив тремтливою любов'ю; потім настала його черга позувати Мігелю. На цих сеансах скульптор багато говорив про трагічну історію Іспанії, захоплювався полководницьким талантом генералісимуса, легко критикував існуючі недоліки (немає хороших фарб, неможливо придбати надійні різці, замовлення на пам'ятники героям боротьби проти комуністів, зовсім немає сили пробити через бюрократію чиновників, що заражені таємним республіканством та іудаїзмом), розповідав про творчі плани, про своє давнє бажання зробити величезні монументи по всій країні, в яких був би зображений подвиг фаланги в її боротьбі проти чужорідних ідей Кремля.

Мігель говорив так ловко, що Франко не міг не спитати, чому Удіно не реалізує свого задуму, котрий, звичайно, здається йому дуже благородним і важливим? Цього тільки й Ждав скульптор; назвав маркіза де ля Куенья як можливою керівника справи: людина надзвичайного смаку, поклонник генералісимуса, справжній патріот нації, багатий, отже, незалежний в судженнях — на відміну від тих керівників департаменту мистецтв, які користолюбні, домагаються від скульпторів хабарів, інакше замовлення не дістанеш. Кому ж, як не цій людині, очолити справу в створенні монументальної історії про перемогу фаланги в громадянській війні проти більшовизму?!

Як завжди, Франко нічого не відповів, немовби Удіно і не вніс конкретної пропозиції, перевів розмову на дрібниці, але через два тижні маркіз одержав запрошення на прийом; Удіно відрекомендував його сеньйорі і зробив так, щоб протягом п'яти хвилин ніхто не заважав їхній розмові, яка здалася усім присутнім абсолютно світською, тоді як маркіз торкнувся питань цілком конкретних, дуже важливих для братства, але зробив це так, що навіть сеньйора далеко не зразу збагнула їхній довгий смисл.

Маркіз говорив про те, що промисловість країни не може зрозуміти суть того, що відбувається в країні, бо торгівлю задавили чиновники міністерства, тому й ті, хто виробляє різці, такі потрібні для талановитого Удіно, і фабриканти взуття, і ті, хто випускає предмети санітарії — ванни, умивальники, клозети, та й хазяї мебельної індустрії неспроможні задовольнити потреби ринку. Якби можна було перетворити торгову фірму «Галереас Пресіадос» в певний центр всеіспанської торгівлі, якби ці універмаги стали певним осередком, навколо якого згуртувалася б промисловість, то ситуація в країні швидко й істотно змінилася б. Але це неможливо доти, поки цьому ділу не буде надано відповідної ваги, і лише одне може змінити ситуацію: згода сеньйори ввійти до складу членів ради підприємства — заради того, щоб саме з висоти цього поста мати можливість ефективніше допомагати благородній справі медичного обслуговування нещасних іспанців.

Сеньйора обіцяла подумати над пропозицією «милого маркіза» і відійшла до дружини американського посла, приділила їй дві хвилини (годилося не більше як півтори, протокол — жорстока штука), порекомендувала запросити Мігеля Удіно, «він істинно іспанський художник, кровоточиве серце наших традицій, і, крім того, він, як ніхто інший, вміє відчувати жіноче серце», потім приязно поговорила з дружиною посла рейху, фрау фон Шторер, знову погладила по щоці Марі-Кармен, її пісні були тепер найпопулярніші в столиці, як яке інакше, запрошують у замок, прихильно ставиться сама сеньйора, і запросила гостей до столу.

Через три дні їй доповіли, що Мігель Удіно почав малювати портрет до пояса дружини американського посла, вона, задоволена, кивнула і за обідом сказала генералісимусу, що її компанія по благодійності передбачає тісний зв'язок з тими, хто може реально допомогти ділу; конкретних кроків, яких треба вжити, не визначила, імен не назвала — хто, як не дружина, знає характер свого чоловіка?!

Франко, певна річ, на такий посил також ухилився від прямої відповіді; звичайно, він цілком розуміє її, його захоплює турбота коханої про благо іспанців; усе, що може полегшити долю нашого прекрасного й довірливого народу, має бути зроблено, дотримуючись, звісно, необхідного такту і, на жаль, конче потрібної обережності, щоб не дати приводу недругам та заздрісникам.

Більше нічого сеньйорі й не треба було. Аранха запросив маркіза де ля Куенья з дружиною поїздити по місту, щоб вибрати місце для будівництва нової клініки, і під час цієї поїздки сеньйора дала свою згоду на реалізацію ідеї із спостережною радою підприємства, але за умови, що повідомлення про це не потрапить у жодну газету (начебто щось могло потрапити в пресу без штампа франкістської цензури!). При цьому сеньйора зауважила, що регіональні підрозділи нової фірми, коли вона перетвориться в загальноіспанське підприємство, мають продумати питання про залучення до роботи на місцях дружин командуючих військовими округами, бо саме армія, яка відповідає за порядок у країні, зможе подати допомогу тим підприємцям, які внесуть найбільш цікаві пропозиції для піднесення національної економіки, покликаної служити справі відродження величі іспанської нації.

Так поступово визрівав корумпований ланцюг; щомісяця маркіз привозив сеньйорі конверти з внесками на «благодійність», Аранха міняв песети на долари, сім'я Франко, таким чином, перетворилася в найбагатшу сім'ю півострова.

А в самому центрі цієї павутини був маркіз де ля Куенья, який, ставши віце-президентом громадського комітету по увічненню подвигу армії і фаланги, налагодив прямі контакти не тільки з усіма найбільшими підприємцями країни та банкірами, а й з партнерами за кордоном, як у нацистській Німеччині, так і в Сполучених Штатах, у нейтральній Швейцарії та профашистській Аргентіні.

Ідея братства про двовладдя — як зриме державне, так і таємне банківське — поступово стала набувати організаційних форм, старанно, певна річ, законспірованих, а тому особливо могутніх, бо в підґрунті цього інтересу було не щось там, а золото, гарантія сили.

Саме тому аргентінський журналіст Гутієрес, брат могутнього помічника Перона, що курирував безпеку буенос-айреського генерала, але при цьому втягнений у ланцюг таємного братства, і поїхав до маркіза, одержавши інформацію Кемпа про те, що американський розвідник Пол Роумен підкрадається до тих, хто ввійшов у діло не словом, а вніс багатомільйонні скарби «третього рейху» в броньовані сейфи іспанських та аргентінських банків.

ШТІРЛІЦ-ХVІІ

(листопад сорок шостого)

— Послухайте, Брунн.