Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
Нарешті над величезною рівниною, огорнутою туманом, почало розвиднятися. Зійшло сонце, розігнало туман, і миль за двадцять подорожні побачили Гранаду, розташовану на пагорбі. Вони глянули один на одного — сумне видовище було: подряпані колючками, замазані кров’ю. Пітер був з непокритою головою — капелюха свого він загубив. Тепер, коли збудження минуло, він почував себе неймовірно кепсько від болю, від утоми та бажання спати. До того ж сонце почало припікати так сильно, що Пітер мало не знепритомнів. Вони змайстрували зі стебел і трави щось на зразок капелюха. Цей головний убір надавав Пітерові такого дивовижного вигляду, що кілька зустрічних маврів вирішило, що він божевільний, і кинулись тікати геть.
Пітер і Кастелл долали щогодини не більше однієї милі, ополіскуючись водою з усіх зустрічних канав. Опівдні спека стала нестерпна. Вони змушені були лягти на відпочинок у затінку якогось дерева, схожого на пальму, і, геть змучені, поринули в сон, схожий на забуття.
Прокинулися вони від голосів і посхоплювались на ноги, видобувши з піхов свої мечі. Вони вирішили, що їх наздогнали бандити. Але замість огидних убивць вони побачили перед собою вісьмох маврів верхи на чудових білих конях, у тюрбанах, у розкрилених плащах, яких Пітерові раніше ніколи не доводилося бачити. Маври спокійно й, очевидно, не без жалощів роздивлялися подорожніх.
— Сховайте свої мечі, сеньйори, — вимовив ватажок чудовою іспанською мовою. Схоже було, що він іспанець, одягнутий по-східному. — Адже нас багато, а вас лише двоє, до того ж ви поранені.
Пітеру і Кастеллу не залишалося нічого іншого, як послухатись.
— Скажіть нам, хоча й немає великої потреби запитувати, — продовжував ватажок, — ви і є ті двоє англійців, що опинилися на “Сан-Антоніо” і врятувалися, коли корабель затонув?
Кастелл кивнув:
— Ми опинилися там, щоб знайти…
— Байдуже, що ви шукали, — перервав його ватажок. — Імена високоповажних дам не повинні згадуватись у присутності невідомих людей. Але ви після цього потрапили в халепу на заїжджому дворі, де цей високий сеньйор поводився дуже хоробро. Ми вже чули цю історію і засвідчуємо свою повагу до людини, яка так володіє мечем.
— Ми вдячні вам, — відповів Кастелл, — але ви в якій справі до нас?
— Сеньйоре, нас послав наш пан, його ясновельможність маркіз Морелла, щоб ми розшукали вас І привезли як його гостей до Гранади.
— Отже, піп розповів, — пробурмотів Пітер. — Я так і думав.
— Ми просимо вас їхати за нами без опору, бо ми не маємо наміру вдаватися до сили щодо таких хоробрих людей, — продовжував офіцер. — Прошу вас сісти на цих коней.
— Я купець, — сказав Кастелл, — і в мене є друзі в Гранаді. Чи можемо ми поїхати до них, якщо ми не хочемо скористатися з гостинності маркіза?
— Ні, сеньйоре, в нас є наказ, а слово маркіза, нашого пана, є тут законом, який не можна порушувати.
— Я гадав, що королем Гранади є Боабділ, — зауважив Кастелл.
— Без сумніву, він король і з волі аллаха буде ним, але маркіз — його родич, до того ж, поки триває перемир’я, він є послом їх величностей короля та королеви Іспанії в нашому місті.
Офіцер подав знак, двоє маврів спішилось, підвели до Пітера та Кастелла своїх коней і запропонували допомогти сісти в сідло.
— Що поробиш, — промовив Пітер, — доведеться їхати. Досить незграбно, бо обидва вони були геть знесилені,
Пітер і Кастелл вилізли на коней і вирушили в супроводі своїх вартових.
Сонце вже хилилося до заходу — вони проспали досить довго, — Ішли вони доїхали до воріт Гранади, муедзини з мінаретів мечетей уже викрикували вечірні молитви.
У Пітера залишилось досить непевне уявлення про столицю маврів, поки вони проїжджали нею, оточені ескортом. Вузькі, покручені вулиці, білі будинки, затулені віконницями вікна, юрби ввічливих і мовчазних людей у розкриленому одязі, різьблені й шпилясті арки та величезні казкові споруди на пагорбах. Від болю та втоми він насилу сприймав будь-що, поки їхав цим величавим і дивовижним містом. Вигляд він мав досить дивний — довгонога постать, уся закривавлена і увінчана дивовижним капелюхом із трави.
Проте ніхто не сміявся з нього. Напевно, тому, що його кумедна зовнішність не заважала в ньому бачити хороброго воїна. А може, сюди дійшли чутки про те, як він працював мечем на заїжджому дворі та на кораблі. В усякому разі, у жителів відчувалася стримана неприязнь до християн, змішана з повагою до хороброї людини, яка потрапила в біду.
Врешті-решт, після тривалого підйому вони опинилися перед палацом, напроти якого стояла величезна фортеця з червоними стінами, що височіла над містом. Пізніше Пітер довідався, що це Альгамбра. Між палацом і фортецею була рівнина. Палац був колосальною спорудою, розміщеною по трьох боках чотирикутника й оточеною садами, де високі кипариси тяглись гострими вершинами до ясного неба. Вершники проминули численні ворота, поки не опинилися на подвір’ї, де слуги зі смолоскипами кинулися їм назустріч. Хтось допоміг Пітерові злізти з коня, хтось провів його мармуровими сходинками, внизу яких бив фонтан, у велику прохолодну кімнату з різьбленою стелею. Після цього Пітер уже нічого не пам’ятав.
Минув час, багато-багато часу — не менше місяця, — перш ніж Пітер розплющив очі й побачив знову навколишній світ. Не можна сказати, що весь цей час він був непритомний — час від часу він упізнавав велику прохолодну кімнату і людей, які розмовляли з ним, особливо чорнооку вродливу жінку в білому головному уборі, яка легко рухалася. Інколи йому здавалося, що це Маргарет, і все-таки він знав, що це не вона, бо жінка не була схожа на Маргарет. Пітер пригадав, що раз чи два бачив схилене над ним погордливе і гарне обличчя Морелла; той нібито хотів довідатись, чи залишиться Пітер живий. Пітер намагався підвестися, щоб поборотися з ним, але його вкладали назад м’які, білі, навдивовижу міцні жіночі руки.
Тепер же, коли Пітер остаточно
