Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер
Впродовж усього цього нестерпно довгого дня на острові не видно було жодного індіянина а чи француза, і темрява покрила цей жахливий і німий маскарад з тією невблаганною і незмінною наступністю, з якою земля, байдужа до всіх мізерних лицедіїв та нікчемних драм, що розігруються у щоденній колотнечі на її лоні, скоряється своїм одвічним законам. Ця піч була набагато спокійніша за попередню, і Мейбл, певна того, що доля її вирішиться не раніше, як повернеться батько, вже не жахалася уві сні. Сержант, до речі, мав повернутися саме наступного дня, і коли наша героїня прокинулася, вона відразу шаснула до бійниці подивитися, яка надворі година, яке небо і що діється на острові. Страхітлива компанія трупів, як і досі, сиділа, порозвалювавшись, на тому самому місці; рибалка, спустивши ноги з берега, все так само ніби зосереджено тримав вудку в руках, а перекривлене в страшній гримасі обличчя Дженні все ще по-звірячому шкірилося з сіней хатини. Тільки погода змінилася: дув свіжий південний вітер, і, хоча повітря було тепле, в ньому вже пахло бурею.
— Я не маю більше сил терпіти все це, Росо! — промовила Мейбл, відходячи од бійниці.— Я б радніше дивилася на ворога перед собою, ніж маю споглядати оцих розставлених кругом небіжчиків.
— Цить!.. Ідуть! Роса здаватися, ніби вона чути бойовий клич воїна, коли він здирати скальп.
— Що ти кажеш! Знову починається різанина? Її більше не може бути.
— Солона Вода! — скрикнула індіянка й засміялася, підійшовши до однієї з бійниць і заглядаючи в неї.
— «Любий мій дядечко! Слава богу, отже, він живий! О, Росо, Росо!.. Ти ж не дозволиш, щоб вони його знівечили?!
— Роса — тільки бідна скво. Який воїн послухатися, що вона казать? Дивись, он Гостра Стріла вести його сюди.
Але Мейбл уже була коло бійниці й на власні очі пересвідчилася, що Кеп і квартирмейстер були в руках індіян, вісім чи десять чоловік яких вели полонених прямо до дверей блокгауза, знаючи тепер, що в ньому нема жодного солдата.
Мейбл холола від страху, доки вся ця ватага збиралася під самісінькими дверима, і аж зраділа, побачивши серед індіян французького офіцера. Білий і Гостра Стріла щось тихо, але серйозно стали доводити своїм полоненим, після чого квартирмейстер загукав до дівчини:
— Гей, чарівна Мейбл!.. Чарівна Мейбл! Вигляньте з бійниці й згляньтеся над нами! Нам погрожують смертю на місці, якщо ви не відчините двері. Отож згляньтеся над нами, а то за півгодини — і нітрохи не пізніше — на наших головах уже не буде скальпів!
Мейбл уловила якийсь посміх у цьому благальному зверненні, а його глузливий тон більше підсилив, ніж послабив її тверде рішення не відчиняти дверей, доки це буде можливо.
— Озовіться ви, дядечку, — промовила Мейбл у саму бійницю,— і скажіть, що мені робити?
— Слава богу! Слава богу!— вигукнув Кеп.— Від твого любого голосу, Магнітику, з мого серця мов камінь важкий упав! Я вже потерпав, що тобі, бідній, випала та сама доля, що й сердешній Дженні. Всі ці двадцять чотири години мені здавалося, ніби на грудях у мене щонайменше тонна трюмового баласту. Ти запитуєш мене, дочко, що тобі робити? Я навіть не знаю, що порадити, хоча ти й донька моєї рідної сестри! Я, Магнітику, можу тобі сказати зараз від щирої душі тільки одне: хай западеться той день, коли ми з тобою вперше побачили цю трикляту прісноводу сажавку!
— Але скажіть, дядечку, ваше життя й справді в небезпеці? Як ви радите — чи треба відчиняти двері?
— Скрут на дві петлі дає міцний вузол, і я не радив би нікому, хто ще не потрапив у лабети до цих дияволів, будь-що відчиняти або відпирати, аби лише потрапити до них у пазури. А щодо мене й квартирмейстера, то ми відживаємо свій вік і, як сказав би чесний Слідопит, взагалі не багато значимо для всього людства. Яка різниця квартирмейстерові, коли він підіб’є баланс у своїй провіантній книзі — цього року а чи на той рік; ну, а я — що ж, якби я був на борту корабля, я б знав, що мені діяти. А тут, у цьому безпросвітному мочарі, я можу сказати лише одне: коли б я сидів за тими стінами, ніякі умовляння індіян не виманили б мене звідти!
— Не звертайте ніякої уваги на те, що там вам каже ваш дядечко, чарівна Мейбл! — втрутився М’юр.— Горе, безсумнівно, швидко розладнало його розумові здібності, і він зовсім не думає про кінцеві наслідки нашого критичного становища. Ми ж перебуваємо — і це треба визнати — в руках у вельми розсудливих і поважних осіб, і нам нічого остерігатися якогось грубого насильства з їхнього боку. Втрати ж, яких ми зазнали,— неминуче явище під час війни, і вони не можуть змінити того ставлення до ворога, яке ми маємо в душі, бо ці втрати аж ніяк не є свідченням того, що з полоненими можуть повестися несправедливо. Запевняю, що ні добродій Кеп, ні я не маємо ніяких підстав на будь-що нарікати, відколи ми здалися в полон добродієві Гострій Стрілі, який своєю відвагою та поміркованістю нагадує мені славного римлянина чи спартанця. Але не забувайте, що звичаї різних народів не однакові і що наші скальпи можуть стати законною жертвою за упокій душі загиблих ворогів, якщо ви не врятуєте нас капітуляцією.
— Багато розумніше буде, коли я не вийду з блокгауза, доки остаточно не вирішиться доля острова,— відповіла йому Мейбл.— Нашим ворогам нічого боятися мене, адже вони добре знають, що така людина, як я, нічого поганого їм не заподіє. Ні, я краще сидітиму тут: так набагато безпечніше для дівчини моїх років.
— Бачите, якби йшлося тільки про те, що зручно вам одній, Мейбл, то ми з радістю могли б пристати на ваші побажання, проте оці джентльмени такої думки, що блокгауз може допомогти їм у здійсненні їхніх військових планів, і вони мають велике бажання заволодіти ним. Скажу вам чесно: опинившись з вашим дядьком у такому делікатному становищі
