Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

чоловіком вистежували тендера. Але таємницю місцезнаходження поста французам відкрито зовсім недавно. Дівчині мов хто ножа вгородив у серце, коли вона з туманного натяку індіянки збагнула, що відомості про пост французам передав один блідочолий, підлеглий Данкена оф Ланді. Правда, про це не було сказано прямо, а тільки натяком, і коли Мейбл згодом спокійно обміркувала слова подруги та пригадала, які короткі й загадкові були її фрази, вона стала тішити себе надією, що не так зрозуміла Росу і що Джаспер вийде чистим з цієї історії.

Роса без вагань призналася, що її було послано на острів із метою точно вивідати, скільки на ньому солдатів, і придивитися, чим вони займаються, хоча з властивою їй наївністю вона не приховала й того, що її спонукало піти на це завдання головним чином бажання зробити добро для Мейбл. З того, що розвідала Роса, а також з інших джерел, ворог точно дізнався про сили, які пост міг виставити проти нього, як дізнався й про те, скільки вирушило солдатів з сержантом Дангемом, а також і про те, з якою метою було споряджено експедицію. Він не знав лише, де сержант перестріне французькі човни. Любо було б спостерігати, як ці дві щирі душі намагаються випитати одна в одної все, що обходило друзів кожної; при цьому впала б у вічі незвичайна вроджена делікатність, з якою обидві тамували в душі бажання викликати співрозмовницю на недозволену відвертість, як і те, з яким тонким інтуїтивним чуттям вони уникали всього, що могло б завдати шкоди їхнім народам. Обидві цілком довіряли одна одній, і кожна залишалась до кінця вірною своїм. І хоч Росі кортіло дізнатися, куди поплив сержант і коли він вертатиметься, не менше, ніж Мейбл — про плани індіян, вона стримувалася з тактовністю, гідною людини найвищої культури. Вона навіть не намагалася обхідним шляхом примусити Мейбл вибовкати таку важливу таємницю. Зате коли Мейбл сама торкалася чогось такого, що могло хоча б якось пролити світло на те, що найдужче цікавило індіянку, вона, затамувавши подих, ловила кожне слово дівчини.

За розмовами час летів так непомітно, що обидві забули й про сон. Перед ранком, одначе, втома взяла своє, і Мейбл, піддавшись умовлянням подруги, лягла все-таки на одну з солом’яних постелей, приготованих для солдатів, і незабаром заснула глибоким сном. Роса лягла поруч, і невдовзі на всьому острові запанувала така глибока тиша, ніби в цих лісових володіннях ніколи не ступала нога людини.

Коли Мейбл прокинулася, в кімнату крізь отвори бійниць вривалися сонячні промені, і вона зрозуміла, що вже не рано. Роса все ще спала поруч, та так солодко, буцімто ніжилася на французькому пуховикові, і так преспокійно, ніби ніколи не знала ніяких турбот. Та ледве Мейбл поворухнулась, як завжди сторожка індіянка розплющила очі, і вони негайно рушили до бійниць, щоб подивитися, що діється довкола них на острові.

РОЗДІЛ XXIII

Хіба ти в поміч господу стаєш,

Щоб вічно всесвіт в рухові тримати?

Ти ж, смерте, нищиш все, ти не даєш

Божих творінь усю красу спізнати,

Хоч кволий дух не припини волать

К тобі звідтіль, де Стіксу темні води,

Й богинею ще сміє себе звать.

І величати служкою природи.

Що всім сприяє — не приносить шкоди.

Спенсер. «Королева фей»

Сонце підбилося вже геть високо, а надворі було так тихо, як і минулої ночі. І хоч Мейбл з Росою обійшли всі бійниці, спочатку вони не помітили на острові жодної живої душі, не враховуючи їх самих, звичайно. На тому місці, де Мак-Неб та його товариші варили їсти, ще куріло багаття, і димок, що вився над ним, ніби приманював до себе відсутніх. Довкола хиж було прибрано і все впорядковано так, як було й перед тим. Та враз Мейбл несамохіть здригнулася: вона нарешті забачила трьох солдатів у червоних мундирах п’ятдесят п’ятого полку, які сиділи групою, порозвалювавшись,— так, ніби спокійнісінько собі точили ляси. Придивившись, однак, уважніше, вона побачила безкровні обличчя й осклілі очі мертвяків і замалим не зомліла на місці. Трупи були розташовані майже під блокгаузом,— так близько, що дівчина досі дивилася просто поверх них; усіх їх було посадовлено в якихось легковажних позах, з невимушеними жестами, і в цих найрізноманітніших природних поставах остаточно позаклякали тіла забитих. Це й примусило дівчину всю стрепенутись. Та, хоч яка жахлива була ця невідповідність між зовнішнім виглядом та дійсністю, небіжчиків розсадили так вдало, що неуважний спостерігач ошукався б і за яких сто ярдів. Тим часом Роса, пильно обстеживши береги острова, показала своїй подрузі й четвертого забитого солдата, що сидів, обпертий спиною об дерево й звісивши над водою ноги, а в руках тримав. вудку; На голови солдатів, з яких поздирали, скальпи, були нап’яті їхні кашкети, а з облич старанно змиті сліди крові.

Мейбл ледве не зомліла від того видовиська, яке було не тільки диким глумом над усіма прищепленими їй поняттями пристойності, але й глибоко обурювало її своєю відразливою протиприродністю. Дівчина відійшла од бійниці, сіла, закрившись фартухом, і непорушно просиділа кілька хвилин, аж доки подруга-індіянка тихо покликала її знову до бійниці. Роса показала їй небіжчицю Дженні, що стояла в дверях хатини, трохи похилившись уперед і ніби дивлячись на трьох солдатів. У її руках була мітла, а на голові чіпець, який тріпотів на вітрі. Це було далеченько від них, і вираз обличчя жінки важко було розгледіти, одначе Мейбл здалося, ніби нижня щелепа Дженні відтягнена і рот небіжчиці шкіриться в жахливій посмішці.

— Ой Росо! Росо! — скрикнула Мейбл.— Це жахливіше за все, що я будь-коли чула про підступність і лукавство твоїх одноплемінників!

— Тускарора дуже хитрий,— відповіла Роса таким тоном, який більше виправдовував, ніж засуджував таке використання трупів.— Солдати байдуже, ірокези — користь: перше знімати скальп, тепер примусити трупи служити. Потім спалити їх.

Ці слова показали Мейбл, наскільки вони з індіянкою різнилися своїми характерами, і добру хвилину вона просто не могла звернутися до неї. Проте Роса не помітила цієї швидкоплинної відрази: вона заходилася готувати нехитрий сніданок і всім своїм виглядом ніби зайвий раз підкреслювала свою байдужість до почуттів інших людей, якої навчила її довга звичка. Мейбл їла через силу, її ж подруга — так,-ніби взагалі нічого не сталося. По сніданку вони знову оглядали крізь бійниці острів і думали кожна про своє. Наша героїня хоч і поривалася гарячково до бійниць, проте щоразу, ледве виглянувши надвір, умить з огидою відверталася, щоб за кілька хвилин, сполохана раптовим шелестом листя чи подихом