Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко

Тоді треба почекати, може, ці тактичні навчання скоро закінчаться і пост знімуть. Я виїхав на узлісся і звернув у посадку, молоденький сосняк. Поклав Вороного на землю під сосонками, а сам приліг на теплий і м'якенький, як перина, сивий лишайник.

Звідси добре було видно і дерев'яну вишку, що стриміла над лісом, і дорогу. На вишці майорів червоний прапор. Я вирішив ждати. Ждати, може, цей прапор скоро спустять, і тоді можна буде підійти до амбразури. Не міг же я спокійно їхати додому, навіть не довідавшись, що там таке в тій інструкції.

Але як я не люблю чекати, коли б ви знали! Найбільша для мене мука — це стояти в черзі. Краще вже дві години вчити уроки, ніж півгодини стояти в черзі. Ох, як я не люблю чекати! Але що вдієш.

РОЗДІЛ XVI

ТТл^А^ІДЛА. НсбжлА. Я НА, >С04^1

МАМА,

НС^ОЖЛЛЛЛ. ^

vvkO AjJ-.

Почало сутеніти. Потягло вечірньою прохолодою. Я лежав і думав, як було б здорово, якби оце зараз поруч зі мною лежав Павлуша. Нічого мені не було б страшно, ніякі випробування. І чекати я міг би хоч цілу ніч. І нащо ми посварилися? Нащо ота поганська Гребенючка нас розлучила? Чого це в неї така крива вдача? Ненавиджу її! Ненавиджу! З якою радістю я б їй зараз уклеїв, збив би на кислицю! Та хіба б це помогло...

Від села по дорозі хтось їхав велосипедом.

Я спершу думав, що у Дідівщину. Але велосипедист минув поворот на Дідівщину і почав наближатися «гле-канкою» до лісу. Хто ж це? Невже не бачить, що на башті прапор? Не пропустять же...

Він їхав швидко й з кожною миттю все наближався. Уже можна розгледіти, як надимається од вітру сорочка на спині. Я нагострив око і раптом відчув, як мене підкинуло, і я став на чотири.

То був Павлуша.

Він щосили накручував педалі — поспішав. І обличчя в нього — серйозне й заклопотане. І не було з ним ні дик-точки, ні фарб. Отже, не малювати він їхав. Та й хто б це поночі їхав у ліс малювати?

І зненацька раптовий здогад крижаною хвилею огорнув моє серце: то його викликали замість мене. Бо я не підійшов. Не сподобався. Щось не те, не так зробив. І вони вирішили, що я не впораюсь, вирішили доручити іншому. А хто ж у нас серед хлопців підходящий? Авжеж, Павлуша. Не Карафолька ж, не Антончик Мацієвський, не Вася Деркач і навіть не Коля Кагарлицький. Та я й сам Павлушу назвав старшому лейтенантові.

Цей раптовий здогад паралізував мене, зробив моє тіло млявим, ватяним і безсилим. Я не міг ворухнутися. Розчепірившись, як теля на льоду, я тільки стояв навкарач-ках з роззявленим ротом і дивився услід Павлуші, поки він не зник у лісі.

І хоч ніхто мене не бачив, це були хвилини найбільшого в моєму житті сорому і ганьби. Якби мені привселюдно плюнули в очі, було б легше, ніж оце зараз.

Я уявив собі, як повернеться Павлуша після успішного виконання небезпечного секретного важливого завдання, як нагородять його медаллю, цінним подарунком або навіть просто грамотою, і він, зашарівшися, скромно, як дівчинка, опустить очі, ніби він ніякий не герой (він це уміє!). А Гребенючка підійде і при всіх його поцілує, а Галина Сидорівна його обніме і, може, теж поцілує, а на мене ніхто й не подивиться, наче я вмер і мене зовсім нема на світі. Я все це собі уявив, і мені стало так гірко, ніби я полину наївся. І мені захотілося, щоб зараз розчахнулась земля і поглинула мене назавжди, щоб прилетів з полігону, отам, де гупало, якийсь випадковий снаряд і розірвав мене на атоми.

Але снаряд не летів, і земля не розчахувалася.

Тільки ставало дедалі темніше — надходив вечір.

За кілька метрів уже нічого не видно. Десь близько протріскотів мотоцикл, і не розбереш — чи то в бік села, чи то в бік лісу...

Може, це старший лейтенант Пайчадзе повіз Павлушу виконувати секретне військове завдання?

Невгамовний неспокій опанував мене. Мене шалено смикало і штовхало гайнути туди, до доту, і глянути, що ж там робиться.

Але залишки гордості й благородства, що жменькою маку ледь торохтіли на самому денці спустошеної горем моєї душі, не пустили.

Чого ж це я лізтиму, заважатиму, як мене відхилили? Хай собі займаються своєю важливою справою, хай! І бракувало ще, щоб Павлуша побачив мене отут нещасненько-го, відкинутого, як непотріб, жалюгідного.

Ця думка підхопила мене з землі, вмить посадила на Вороного і чимдуж погнала у село. Ні, цього я б не пережив! Якби таке сталося — то хоч у прірву сторч головою.

Я навіть не поїхав вулицями, а звернув на стежку, що гадючилася поза городами та садками. Щоб і не бачив ніхто, що я з лісу їду. Не було мене там, не було! І листа не було! Нічого не було! Доведіть тепер! Доведіть! Я тільки сміятимуся. Нічого я не знаю! Ніяких Г. П. Г. Яка таємниця?! Які троє невідомих?! Три «ха-ха»! Шалено регочу!

Я проїздив стежкою поза садком нашої вчительки Галини Сидорівни і раптом помітив, що якийсь чолов'яга, пригнувшись, прокрадається у сутінках між деревами. Вгледівши мене, він враз присів, потім спритно шугонув у кущі й причаївся, ховаючись.

Тю! Хто ж то такий? Галина Сидорівна живе удвох з мамою, чоловіків у них в хаті нема. Хтось лихий! Злодій абощо. Добра людина не стала б ховатися.

Я натиснув на педалі. Через дві хати стежка виводила на вулицю. І за якусь хвилину я вже скочив з Вороного біля воріт Галини Сидорівни.

— Галино Сидорівно! Галино Сидорівно! — голосно загукав я, прочинивши хвіртку.

— Що? Хто? Хто це? — почувся збентежений голос учительки.— А, це ти...— мовила вона, вигулькнувши з-за хати.— Що таке? Що сталося?

— До вас зараз дядько Петро і дядько Микола прийдуть! — загукав я, щоб чутно було там, у саду, і прошепотів: — Це я спеціально. У вас у саду злодій ховається.

— Та ти що?

— Тс! Точно! Сам тільки що бачив. Я сусідів гукну, а ви...

— Та ні, то тобі, мабуть, здалося.

— Клянусь. Я стежкою