"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— Солдат, який супроводжував вагон, говорив вам, що добро належить німецькому генералові?

— Так точно, говорив.

— Так. Усе вже спустили?

— Аж ніяк ні, не встигли.

Пулька оглянувся на свій почет.

— Взяти його і всіх інших. Розшукати все до нитки.

— Виходь по одному! — наказав хтось із офіцерів.

— Можна звернутись? — Добринін намагався віддано дивитись в очі генералові.

— Що скажеш?

— Я абсолютно не знаю, про що йде мова. Я служу тут недавно.

Генерал Пулька ткнув пістолетом у того полухінця, котрий зізнався в поділі добра.

— Хто це такий?

— Правда, він нічого не знає Він у нас новенький, і взагалі він Святенник.

— Гаразд. Лишайся, Святенник. — Пулька пістолетом показав Добриніну далекий куток кімнати. — Сядь там і жди.

Саме тоді в дверях з'явився фельдшер Фоломін, який нічого не знав про приїзд Пульки. В руках у нього була каністра з спиртом, по яку його вирядили кілька хвилин тому полухінці. Його поява всіх розвеселила. Відібрали у нього каністру, а самого фельдшера вивели разом з іншими.

Генерал сів до столу.

— Ану, подивимось, що тут п'ють ці мародери.

Офіцер, який лишився в кімнаті, налив з каністри спирту в кухоль, ковтнув з нього і крякнув.

— Чистий аптекарський, — доповім він з захопленням в очах.

— Дай сюди.

Пулька повільними ковтками винив половину кухля і закусив шматком сала. Потому обернувся до Добриніна.

— Значить, Святенник Сорокін? Правильно?

— Так точно! — Добринін підхопився і виструнчився.

— Ти що, тверезий?

— Так точно, тверезий.

— А що ж ти тут робив?

— Примушують, от і сидів. У мене виразка шлунка.

— А що ти тут по службі робиш?

— Наводжу порядок в артпостачанні.

— А-а-а! Так це про тебе, значить, я чув? Ну, молодець, а то вони тут не могли відрізнити поліно від снаряда. Артилерист?

— Так точно!

— Звання?

— Лейтенант.

— У Червоній Армії що робив?

— Командував важкою гарматою.

— Партійним був?

— Аж ніяк ні.

— А як же тобі гармату довірили, та ще важку?

— За знання, мабуть, — усміхнувся Добринін. — Адже я на гражданці індустріальний технікум скінчив.

— Де?

— У Новосибірську, я і родом звідти.

— Сибіряк, значить. Це добре. Сибіряки — діловий народ. Ну, а до нас як прийшов? По шматок хліба, по кітель, чи як?

— Не без того, звісно, але головне — я хочу брати участь у вашій боротьбі…

— Так… — міркував щось генерал. — А ти, часом, друкарської справи не знаєш?

— Зараз не знаю, а лишусь — освою. Все ж одно — техніка.

— Гаразд. Зараз ти йди собі, а вранці з'явись до мене, буде ділова розмова.

Вранці з'ясувалося, що штаб, у якому служив Добринін, ліквідовано. Сюди, у селище, перебазовується видавничий відділ головного штабу. Пулька наказав Добриніну підшукати приміщення для друкарні і, крім того зробив його своїм інформатором.

— За тими, хто сюди приїде, — сказав він, — потрібне око, та ще й яке. Ось ти оком і будеш. Коли з'явиться до тебе чоловік і скаже: «Привіт од Пульки», — значить, цей чоловік мій, і ти йому доповідай, як тут, хто і що. Збагнув?

— Так точно.

Незабаром приїхали нові господарі селища. Працівники видавничого відділу схвалили підібране Добриніним приміщення, але сам він їм не був потрібен, і він лишився без конкретної роботи. Та оскільки генерал розпорядився, його взяли на забезпечення при видавничому відділі. Добринін тинявся без діла. Це було і добре і погано. Він мав можливість використовувати весь час на свій розсуд, але зате був віддалений від усього, що його могло цікавити.

Саме тоді Добринін досить близько познайомився з начальником госпіталю Курасовим. Це був розумний чоловік років п'ятдесяти. Він мав надзвичайно мінливу вдачу. То був безтурботно веселий і ні про що серйозно не бажав ні говорити, ні думати, а то раптом впадав у похмуру нудьгу і тоді на чому світ стоїть кляв свою долю. Іноді він починав пити, пив багато, але зовсім не п'янів, тільки ставав нестримно злим. У такі дні працівники госпіталю намагалися не попадатись йому на очі. До медицини він ніякого відношення не мав і був таким же полковником, як покійний Полухін, а до призначення у госпіталь працював у головному власовському штабі. Там, певно, у нього щось сталося. В стані похмурого запою він якось сказав Добриніну: «Не підійшов Курасов для головної собачої упряжки, мармизою не вдався». А якось, перебуваючи в хорошому настрої, зауважив: «Люди, Сорокін, як клапани на баяні, треба точно знати, на який натискувати. Я натиснув не на той клапан, і вийшла не музика, а «б-е»…» Судячи з того, що Курасов розповідав про Власова та наближених до нього осіб, він посідав там, у головному штабі, якийсь високий пост, але всі спроби Добриніна дізнатися, ким він був і що з ним там сталося, ні до чого не приводили. Він явно не хотів про це говорити. Так само вперто уникав він і розмови про життя до війни. Добринін дізнався лише, що останні довоєнні роки Курасов прожив на Далекій Півночі. До Добриніна взагалі він ніби ставився добре. Влаштував його жити при своєму госпіталі, розмовляв з ним досить відверто, але іноді Добринін ловив на собі його якийсь дивний погляд, ніби той напружено і підозріливо приглядався до нього.

Тижнів два