Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

За Бахчисарай Кантемір був спокійний — брати Гераї — Магомет і Шагін — замкнені там надійно. Іштерек їх із міста не випустить.

Хоч військо у Кантеміра було велике, проте хотілось би, щоб було його більше. Особливо не вистачало сейменів та яничар — тих, що мали прибути морем. їх щось затримало? Що? Буря? Козаки?

Але ж його люди перехопили ту козацьку сотню, що їздила на розвідку на Дунай. Перехопили і знищили геть усіх. Вірніше — майже всіх. Бо чомусь, коли перерахували геть усіх убитих і поранених (поранених серед козаків не було — всі були вбиті), то знайшли зайву руку. Зайву відрубану шаблею руку… Чия вона була, та рука?.. Обшукали всі закутки, перевернули всі трупи, але власник відрубаної руки мов крізь землю провалився. Вирішили, що десь сконав, але де?

Так розповіли Кантемірові його нашіптувачі… Кантемір тоді не надав особливого значення цим нашіптуванням. Тепер йому стає не по собі — ану, якщо хтось із козацької сотні вцілів і передав запорожцям вістку про плановану морську експедицію з гирла Дунаю на західний берег Криму? Запорожці — то такий народ. Можуть спорядити свої чайки й піти напереріз флотилії з сейме—нами та яничарами…

Кантемірове військо поспішало на північ. Кантемір знав, якою дорогою може йти Дорошенко, і тому поспішав зайняти найвигідніше місце.

Те місце міг знати й Дорошенко: тіснина між скелями, коні не розженуться, в усі боки не побіжать. В цій тіснині кожна стріла знайде свою ціль.

Якщо Кантемір займе тіснину, а зверху посадить своїх найкращих лучників, то Дорошенко не пройде. А якщо й пройде, то ляже кістьми з усіма своїми воїнами й кіньми.

Що Дорошенко ще не зайняв цієї заповітної тіснини, було зрозуміло хоча б з того, що Кантемір за всю ніч не стрів у дорозі жодного вершника, який мчав би на Бахчисарай з лихою вістю. Ніхто цієї ночі не їхав йому назустріч, — отже, заслін, що стоїть у тіснині, ще не вступив у бій з ворогом.

ЧАСТИНА ДРУГА

Чи то птиця летіла і дорогу згубила? (В небесах — білий сніг, білий сніг.) І така ж вона сива, і така ж вона біла — Упала коневі до ніг… Чом ти, коню, спіткнувся — чи дорогу забувся? (В небесах — тишина, тишина!) Біла птиця ридає, щоб ти повернувся До неньчиного вікна… Ой же, пізно вертати, бо немає вже хати! (В небесах сивий грім, сивий грім…) Завтра ввечері, коню мій, будеш іржати, Ридати над трупом моїм…

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, що оповість про те, як стрілися в жорстокому герці Дорошенко й Кантемір

Перед сходом сонця військо Кантеміра зупинилося. Муедзини почали вигукувати перший езан…

До того урочища, яке треба було зайняти Кантемірові, залишалася година неспішного ходу…

«Ля ілляги іль Алла ве Мухамеден ресуль Ілля…»

Воїни Кантеміра не спали цілу ніч. Навіть шепчучи молитви, вони мріяли про спочинок. Вони молилися, а підсвідомо мріяли про сон…

І саме тоді почули, як двигтить земля.

Просто на Кантемірове військо летіла, вгинаючи землю, розкидаючи копитами коней червоні маки, лава запорожців.

Спочатку здавалося, що ці безумці летять на смерть, — їх, вершників Кантеміра, у кілька разів більше! Безумство — меншими силами йти на більші сили! Адже, коли маєш менші сили, можеш заховатися від ворога за завалами, у шанцях, на скелях, куди не видряпається ворожий кінь…

Військо Кантеміра ішло не відпочиваючи цілу добу. А крім того, це військо розсипалося, розгубивши бойові порядки, на рівнині.

Безумці Дорошенка летіли на смерть, але в шаблі козака було по сім смертей для воїнів Кантеміра!

— Рубонути по сім разів — і ми в Бахчисараї! — сказав гетьман Михайло.

І кожен з його воїнів був упевнений, що йому судилося сьогодні знести сім ворожих голів з плеч! Інакше — перемоги не буде!

Якби Кантемір зі своїм військом устиг зайняти оте вимріяне ним місце, якби! Не встиг, не зайняв! «Не встигли!» — мов блискавка, промайнуло в головах його вояків. А степ же ж довкола широкий, і якщо зараз скочити на коня, то можна і втекти!

Кому першому прийшла в голову ця думка? Ніхто не знає! Але вона вже заволоділа мізками воїнів!

І ось завороженими очима дивляться вони, як вривається козацька лава в ряди кантемірівців, як летить вона, мов стріла крізь туман, не зупиняючись. І якби зупинилася хоч на мить, то це було б надією на перемогу, — але ж вона не зупиняється, вона рине, мов хвиля, — і зникає надія на перемогу, з’являється страх, тільки містичний страх, і тоді стає все байдужим, крім власного життя!..

«Ля ілляги іль Алла…»

Немає бога, крім Аллаха… Немає в битві більшого бога, крім страху і байдужості до всього!..

— Стояти на місці! — реве Кантемір.

Та хто його почує в цьому іржанні коней, у гуркоті копит, у криках «Алла!» і