Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

— Не збираюся нічого тобі пояснювати, Кантеміре! Ти слухняна лялька в турецьких руках, отой Карагьоз, що його виставляють, аби посміятися з його недоумкуватості! Що б я не казав про свій нарід, ти нічого не зрозумієш. Бо ти розуміти не хочеш!.. Скажи своїм слугам: нехай скоріше вони ведуть мене на страту.

Бо я не хочу дожити до ганебної днини, коли володарем Криму стане шмат лайна турецької собаки.

За тонкими ганчір’яними стінами намету вже світало. Ось—ось почується крик муедзина.

Та замість муедзинового крику розлігся інший звук.

Зовсім неподалік ударила гармата. Потім — друга…

Проте то були не козаки. То з переляку вдарили сонні турецькі гармаші, прийнявши своїх за чужих. Але зрештою вони підняли тривогу… — Примчало щось біля сотні кінних вояків з—під Сарабуза з лихим сеунчем. За такий сеунч їм треба було негайно позрубувати голови. Але Кантемір вирішив їх помилувати — зрештою, хоча б за те, що вчасно попередили про біду.

— Їх не можна нічим спинити, — доповідав поранений сейменський юзбаші.[38] — Біля Сарабуза вони вмить розрубали наші ряди і розкидали в обидва боки. Ми не встигли збагнути, в чім річ, а кожен козак уже встиг двічі змахнути шаблею. їхній Дорошенко, як довідався, що нас удвічі більше, гукнув гяурам: кожному з вас досить двічі махнути шаблею — і шлях на Бахчисарай вільний…

— А вам же варто було б по одному разу махнути шаблею, — блиснув лютим оком Кантемір. — Заслухалися слів Дорошенка?

— Він же говорить, як грім, — винувато поглянув на грізного мурзу сейменський юзбаші.

— Ви що — кинулися в бій, а він витримав ваш наступ і вже потім пішов уперед?

— Ні, все було зовсім не так, як при Білій Церкві. Дорошенко не ждав, коли ми кинемося в бій. Ми ще молилися, а його кіннота, мов таран, налетіла на нас! І що було далі — ніхто не може нічого згадати! Нас просто розметало в різні боки. Наче пороховий погріб вибухнув поряд…

— Боягузи! — прошипів Кантемір. Піймавши його лютий погляд, сеймен упав на землю і поповз задки — подалі від грізного мурзи, грози гяурів і непокірливців. — Геть ізвідси! Не заважай мені думати!..

Поранений у голову сеймен зник. Грізний войовник залишився наодинці зі своїми думками. Він сидів у кутку свого шатра, грізний Кантемір Дивеєв — ватажок Бєлгородської орди, що кочувала на побережжі Чорного моря від Дніпра до Дунаю. Десять літ тому Кантемірові остогидло залежати від кримських ханів — і він пере—йшоз у пряму залежність від Османської імперії. Він і раніше, і потім був грізним бичем Стамбула! Його імені боялися українські, польські та молдавські матері. За допомогу туркам у війні з Річчю Посполитою султан Осман призначив Кантеміра пашею Ячакова, Силістрії й Бабадагу. Йому навіть титул такий дав султан: «пильнувач польсько—турецьких кордонів та князівств»! Грізним ворогом для Польщі був Кантемір, але коли поляки полізли були в Росію, щоб поставити Лжедмитріїв, а потім щоб скинути Михайла Романова, то Кантемір був разом з ними! Еге ж, куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею!.. Дали йому в Москві по клешнях, дали йому і під час Хотинської війни по панцеру, обірвали йому вуса й під час недавніх битв під Білою Церквою та Рокитним. Але все одно не вгамувався Кантемір — тепер він поліз у Крим, щоб стати там фактичним господарем. Бо Джанібек, якого буде поставлено в разі перемоги, — хіба то хан?!

Отже, Дорошенко повним ходом мчить на Бахчисарай! І нехай у нього три з половиною чи чотири тисячі козаків — це не має значення. Грізна сила йде з Дорошенком. Кожна сотня його воїнів варта тисячі Кантемірових кіннотників. Отже, у Дорошенка більше сил, ніж у Кантеміра!..

Треба вислати розвідників на найбистріших конях — і якщо все, про що сказав поранений сеймен, відповідає істині, то треба лишати цей шайтанів Бахчисарай і битися з Дорошенком на півдорозі…

Та не встиг він дати розпорядження, бо біля його шатра затупотіли копита, хтось упав і закричав:

— Гяури йдуть!

Кантемір вискочив з намету. Гяурів він не побачив. Побачив тільки переляканого вершника, якого вхопили вартові. Кінь упав і конвульсійно дриґав ногами та головою…

— Я — з—під Каяша! — закричав вершник, змучений не менше, ніж його змилений кінь. — Шайтан Дорош іде на Бахчисарай!

— Ви чому не зупинили його біля Каяша? — різко запитав Кантемір.

— Він умить знищив нашу орду. Ми не встигли вихопити шаблі з піхов, як його коні вже промчали по наших кістках!

Кантемірова шабля свиснула в повітрі. Сплюнув Кантемір, гидливо змахнув шаблею своєю, і відпустили вартові розгубленого вершника. Упало криваве шмаття на зелену траву…

— Шайтан Конецпольський! Таки не зупинив шайтана Дорошенка! — вилаявся Кантемір.

Він сподівався, що Конецпольський, вірний друг Туреччини, а отже, й його, Кантеміра, вірного васала Стамбула, не допустить, щоб Дорошенко йшов у Крим. А великий коронний гетьман Конецпольський допустив! Проґавив Конецпольський Дорошенка — і стрибонули козацькі коні через Ор—Капу, і летять тепер, мов на крилах, на Бахчисарай!

Рішення прийшло одразу. На Бахчисарай не тратитися! Залишити під столицею трьохтисячний загін під командуванням свого сина Іштерека — хай тримає Бахчисарай з Шагіном та Магометом в облозі, — а він, Кантемір—мурз а, вождь Білгородської орди, паша Ячако—ва, Силістрії й Бабадагу, пильнувач польсько—турецьких кордонів та князівств, негайно йде назустріч Дорошенкові і б’є його, як бив колись Конецпольського під Цецо—рою! Він їм покаже, хто такий Кантемір! Тільки якщо пана Станіслава Конецпольського було