Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Але він однаково прийде, бо він може все, чого захоче.

Вона промовила ці слова пошепки, але в них прозвучала така впевненість, така довіра, що я аж запишався собою.

— Це правда, я не знаю нікого, хто би схоплював усе так швидко, — кивнув Віннету. — Є тільки одна річ, у якій він не може зорієнтуватися, і мені страшенно прикро через це.

— Щó це?

— Наше спільне бажання.

У цей момент я хотів уже дати знати про себе, але тут Віннету заговорив про якесь бажання. І це спонукало мене ще трохи зачекати. З якою насолодою я виконав би будь-яке бажання цих чудових людей! А в них було таки одне, про яке вони мені не казали, бо думали, що я його не виконаю. Можливо, зараз я почую, про що йдеться, і зможу несподівано зробити те, чого вони хочуть. Тому я мовчав далі і прислухався уважніше.

— Мій брат Віннету вже говорив із ним про це? — запитала Ншо-чі.

— Ні.

— А батько?

— Ні. Він хотів сказати йому, але я не дозволив.

— Чому? Ншо-чі дуже любить цього блідолицього, а вона донька верховного вождя апачів!

— Так, вона донька вождя і має ще чимало чеснот. Кожен червоношкірий воїн і кожен блідолиций були б щасливі, якби вона захотіла стати його скво, тільки Вбивча Рука не схоче.

— Звідки мій брат Віннету знає про це, якщо не говорив із ним?

— Я знаю це й так, бо добре розумію його. Він не такий, як інші білі, він прагне вищого, ніж вони. Він не візьме за дружину індіанку.

— Він так сказав?

— Ні.

— Можливо, його серце належить якійсь блідолицій?

— Також ні.

— Ти переконаний?

— Так. Ми говорили про білих жінок. І я зрозумів із його слів, що його серце ще не прокинулося.

— Але моє прокинулося!

— Нехай моя сестра не обманює себе! Вбивча Рука думає і відчуває по-іншому, ніж вона уявляє собі. Якщо він обере собі скво, то вона мусить бути серед жінок настільки ж видатною, як він серед чоловіків.

— А я не така?

— Серед червоношкірих дівчат — так. Моя чудова сестра краща за всіх. Але тут важливим є порівняння з блідолицими жінками. Щó ти бачила і чула? Чого ти навчилася? Ти знаєш життя червоношкірих жінок, але не знаєш нічого з того, що має знати біла жінка. Вбивча Рука не полює за блиском золота і за вродою. Його цікавлять інші речі, яких він не знайде у червоношкірій дівчині.

Тут вона схилила голову і замовкла. А він ніжно погладив її по щоці, намагаючись утішити.

— Мені дуже боляче, що я мушу ображати серце моєї найкращої у світі сестри, але Віннету звик завжди говорити правду, навіть якщо вона прикра. Можливо, він знає шлях, яким Ншо-чі може дістатися до своєї мети.

Тут вона різко підняла голову і запитала:

— Який це шлях?

— Шлях до міст блідолицих.

— Ти вважаєш, що мені слід поїхати туди?

— Так.

— Чому?

— Аби навчитися того, що ти повинна вміти і знати, якщо хочеш завоювати любов Убивчої Руки.

— Тоді я хочу туди! Скоріше туди! Брате Віннету, виконай, будь ласка, моє прохання. Поговори про це з нашим батьком Інчу Чуною! Попроси його відпустити мене подивитися великі міста блідолицих! Він дозволить, бо…

Далі я не почув, бо тихенько поповз назад. Мені здавалося несправедливим, що я підслухав цю розмову. Тільки б вони не зауважили мене! Бо якби вони почули, що я поряд, то це було б так соромно для них і для мене! Тепер, коли я відповзав, мені слід було бути ще обережнішим, аніж коли я наближався до них. Найменший звук, якась несподівана обставина могли зрадити те, що я довідався таємницю вродливої індіанки. І тоді я мусив би ще того ж дня покинути своїх червоношкірих друзів.

На щастя, мені вдалося непомітно відповзти. Коли я опинився далі, ніж можна було чути їх, то я підвівся і швидко обійшов галявину, щоби знову опинитися на стежці. А тоді відійшов ще на кілька кроків від того місця і крикнув:

— Нехай мій брат Віннету вийде до мене!

Ніщо не поворухнулося, тому я продовжив:

— Нехай мій брат вийде, бо я бачу його!

Знову ніщо не поворухнулося, тому я крикнув ще раз:

— Віннету сидить у кущах дикої сливи. Мені вивести його звідти?

Тут гілки ворухнулися, і Віннету вийшов