Галка - Павло Федорович Автомонов

— Та ти весь гориш!..

— То в тебе рука холодна. Не думай про мене. Розкажи краще про Тайду. Наш Юхан просто закохався в неї.

— Хе-хе, — мрійно посміхнувся Латиш. — Тайду я люблю! — додав рішуче. — Кажу тобі про це, як вірному другові.

— Палдес! — подякував латиською мовою Галка. — Я виправдаю твоє довір'я, Артур! — назвав чи не вперше товариша по імені.

— Все почалося не одразу. Хіба я думав, що закохаюся у свого бійця, та ще й молодшого на десять років! Та ще й з моєю зовнішністю м'ясника та мукомела, як назвали мене Кудрявий і красень Юхан. Удавав, що до неї байдужий, навіть гримав, коли не ладилося в роботі. А сердитим я взагалі буваю рідко.

— Коли сердишся, то надуваються у тебе щоки і наші хлопці тоді всміхаються, мовляв, у бас-трубу дме Латиш.

— Так, так, — підкидав правою рукою уявні крем'яхи. — І Тайда теж усміхалася, а потім казала: «Буде зроблено, товаришу командир!» Та по моїх очах розшифрувала мою душу і дізналася, що я люблю її. Скажу тобі: так оцінювати душу людини чоловіки не можуть. Це — покликання жінок. Їх би у контррозвідку…

— Або зовсім не чіпати в час війни, не брати до армії, — зауважив Галка.

— Я тисячу разів думав саме так, боячись за Тайду. Вона ж потрапила в розвідвідділ 2-го Прибалтійського з Кірова, куди була евакуйована з Риги. Й училася б там, поблизу Уралу. Так напросилася на моє щастя, бо я її зустрів у житті, і на моє нещастя, бо можу втратити тут…

Вони зупинилися, щоб послухати, чи не точиться бій за шосе. Там погримували постріли. Латиш вийняв кишенькового годинника і сказав:

— Від перших автоматних черг до цієї миті минуло півгодини… Мабуть, межа кеті билися з групою партизанів. Як гадаєш?

— Може… — непевно відповів Галка, цокочучи зубами.

— Треба махнути в розвідку на той бік шосе! Як ризиковано залишатися на місці приземлення!

— Недарма ж Центр спроваджує нас звідси! — зітхнув Галка.

Над деревами загуркотів мотор уже знайомої марки літака. Латиш ще вийняв годинника.

— П'ятнадцять хвилин на п'яту. А по розкладу ти мав виходити о четвертій дня?

— Так. Нехай літає, паразит!..

— Всього доводилося чути, а такого — ніколи…

— І не почув би, якби сам не знайшов червоний парашутик з підсилювачем.

— Лабі. Це добре, що натрапили. Тепер ти можеш маневрувати, — Латиш знову затримав погляд на радистові: — У тебе почервоніли очі. Як це по-російському?..

— Як у братика-кролика, сказав би наш Кудрявий! — посміхнувся Галка.

— Ти захворів! — приклав долоню до лоба товариша Латиш. — Тримайся!..

— Куди ж діватися бідному парашутистові? І ніде голову прихилити ані пораненому, ані хворому! Та й усі пілюлі й порошки у Тайди! — Галка з іронією засміявся, постукавши рукою по кобурі пістолета, що тримався ще на ремінцеві. — У разі безвиході доведеться проковтнути «пілюлю» з пістолета…

— Не говори. Як це по-російському?.. Юринду! Тяжко нести автомат? Я понесу…

— Ні, нехай висить. Я спираюся руками на нього, і мені легше… — відповів Галка.

— Скоро вже база. Кріпись. Тримайся. Думай про щось гарне: про свою дівчину. Ти повинен дійти до неї переможцем. Ти заслужив справжнього життя після війни! Вже залишилося набагато менше, ніж ми пройшли туди і сюди з сорок першого року! Кріпись! — підбадьорював Латиш товариша, а в самого на серці було невимовно тоскно.

— Спочинемо. Важко дихати, — признався Галка.

Обидва зупинилися. Дмухнув вітерець, і прямо на них посипалося, перевертаючись, жовте листя з високого осокора. Серце обгортав сум і в Галки, і в Латиша.

Тайду не покидала тривога відтоді, як змушена булл дат по двох поліцаях чи німецьких солдатах чергу з автомата. Ті втекли. А може, побігли до свого штабу, у свій стан доповідати, що побачили у лісі озброєну дівчину.

Куди їй податися? Навкруг німецькі гарнізони. Вона підходила до хуторів і завжди бачила там фашистських солістів. «Що в них тут, друга лінія оборони?..» Скільки вже можна було передати на той бік фронту з побаченого Тайдою. Та куди подівалися свої? Зникли, мов метеорити, що впали з неба і яких знайти можна тільки випадково. Хоча б зустріти одного! Як їй не повезло. Немов циганка-ворожка, прошепотів тоді Короп: «У групі баба!..» — «А ще комуніст!» хотіла відповісти йому Тайда, та змовчала. За неї заступився Латиш, її милий і коханий на все життя Артур, схожий на мукомела, а ще точніше — на робочу людину з мозолистими руками і відданим серцем. Чого боятися у новій групі? Артур би завше заступився за неї, оборонив би свою Тайду… Вона тяжко зітхнула, все прискорюючи кроки, щоб якнайдалі одірватися від двох айзсаргів, з якими обмінялася пострілами. «Була колись Артурова. Ще влітку. А тепер…» Вона озирнулася. Позаду не було нікого. З шосе нісся переривчастий гуркіт моторів автомашин і тягачів. Німці кудись передислоковують війська. Сповістити б про це Галці, а той би відстукав у Центр. Та все це лише марення. Шостий день тиняється Тайда і вдень, і вночі, мов сновида, а десантників так і не зустріла. Не таланить їй цього разу на рідній землі.

Стомлена, вона зайшла в густий ялинник, щоб спочити і перевзутися. Мокрі онучі