Таємничий острів - Жуль Верн

Сторони світу інженер визначив поки що приблизно – за висотою і положенням сонця. Наступного дня він вирішив записати час сходу і заходу сонця, щоб, визначивши положення сонця якраз посередині цього проміжку часу, визначити сторони світу точно.

Усі справи були завершені, й колоністи вже лаштувалися спускатися з гори і вертатися додому, аж раптом Пенкроф вигукнув:

– Острів! Ми забули назвати острів!

Сайрус Сміт сказав просто:

– Назвімо острів іменем великого громадянина, який бореться нині за єдність американської республіки. Хай він так і зветься – острів Лінкольна!

І трикратне «слава» прокотилося над безлюдною землею на честь великого американця.

Цього вечора, 30 березня, колоністи згадували свою далеку батьківщину. Вони говорили про криваву війну, що заюшила всю країну; про те, що Північні Штати обов’язково візьмуть гору над рабовласницьким Півднем, адже справедливу боротьбу очолюють такі люди, як Ґрант і Лінкольн. Звісно, вони й гадки не мали, що вже за шістнадцять днів у Вашингтоні буде скоєно страшний злочин і великий Авраам Лінкольн, визволитель американських рабів, загине наглою смертю від кулі фанатика.

Годинники. – Пенкроф задоволений. – Підозрілий дим. – Течія Червоного струмка. – Острівна флора. – Тварини. – Гірські фазани. – Гонитва за кенгуру. – Озеро Ґранта. – Повернення до Комина.

Коли острів’яни-колоністи спустилися до першого плато, Пенкроф запропонував підживитися. Ґедеон Спілет і Сайрус Сміт одночасно дістали з кишень свої дзиґарі. Саме тоді їм і спало на думку їх звірити. Годинник Спілета не пошкодила морська вода, і кореспондент щовечора ретельно накручував його. Інженерів же годинник, звісно, спинився за той час, що він пробув серед дюн. Сміт визначив за висотою сонця, що зараз має бути близько дев’ятої ранку, і перевів стрілки. Спілет хотів зробити так само, але Cміт зупинив його:

– Не робіть цього, мій друже! Адже ваш годинник виставлений за річмондським часом, чи не так? Тож не чіпайте стрілки! Акуратно заводьте механізм, але облиште стрілки! Це може нам знадобитися.

Усім, а надто Пенкрофові, було цікаво, що замислив інженер, але ніхто не наважився запитати про це вголос.

Сайрус Сміт запропонував своїм супутникам повернутися до Комина іншим шляхом, побіля озера Ґранта, щоб зблизька оглянути це мальовниче місце.

Домовилися не відходити далеко один від одного. Адже на острові напевне водилися й небезпечні хижаки, тож варто було не втрачати пильності. Пенкроф, Герберт і Наб майже увесь час ішли попереду, а за ними – Топ, що нюшив носом кожен зустрічний кущ. Ґедеон Спілет з інженером ішли поруч.

Дорогою Сміт мовчав. Він часом відходив убік, щоб підняти з землі шматочок мінералу або гілочку якоїсь рослини. Усе це він мовчки клав до кишені.

– На біса він збирає різну погань? – шепотів Пенкроф. – І не ліньки йому нахилятися…

До десятої ранку інженер збирався без пригод дійти до струмка, який, на його думку, мав протікати попід деревами вздовж узлісся, аж раптом побачив, що Герберт, який ішов попереду, біжить назад, а Наб і Пенкроф причаїлися за скелями.

– Що сталося, друже? – спитав Сміт юнака.

– Ми помітили димок, – відповів той, – за сто кроків звідси, серед скель.

– Отже, тут є люди! Невже? – вигукнув кореспондент.

– Не будемо показуватися їм на очі, – сказав Сміт, – доки не дізнаємося, з ким маємо справу. Я радше боюся, ніж тішуся від перспективи зустрічі з тубільцями. Де Топ?

– Топ попереду.

– І він не гавкає? Дивно! Треба його покликати.

Топ ураз підбіг на тихий посвист хазяїна. Зробивши своїм товаришам знак не рушати з місця, інженер тихо прослизнув між скелями.

Колоністи з тривогою чекали, чим закінчиться його розвідка, і щойно інженер подав голос, вони рушили за ним. Різкий і неприємний запах ударив їм у ніс.

– Цей дим не від вогню, – весело мовив інженер, – це звичайні випари, породжені самою природою. Очевидно, поблизу є сірчане джерело, у якому ми в разі застуди зможемо чудово полікувати хворе горло.

Підійшовши до місця, з якого виходив дим, вони побачили сірчане джерело, що било з-під скелі. Вода його різко тхнула сірководнем.

Як і сподівався Сміт, на густому узліссі вони побачили стрімку річечку. Колір ґрунту на її берегах дав колоністам привід назвати її Червоним струмком, бо вона й справді нагадувала струмок. Вода в ньому виявилася прісною. Отже, і води озера, в яке він впадав, так само мають бути придатними для пиття. А якби ще вдалося розшукати поблизу печеру, зручнішу для житла, ніж Комин, то можна було б і оселитися біля озера.

Рослинність навколо належала до видів, поширених у помірній зоні Австралії й Тасманії. Хвойних дерев, що рясно росли у вже оглянутій дослідниками частині острова, тут не було. Дерева ще не втратили свого листя, хоча був уже початок осені, бо в Південній півкулі квітень є осіннім місяцем і відповідає жовтню в Північній.

– Шкода, що тут не росте кокосова пальма, вельми корисне дерево з чудовими горіхами! – сказав Герберт.

По рідких гілках казуарини пурхали сотні птахів, але літали вони так швидко, що юний натураліст Герберт ніяк не встигав розпізнати їхньої породи. Враз із сусідньої гущавини долинув оглушливий і безладний хор голосів. Колоністи почули спів птахів, гарчання звірів і якесь мимрення, що нагадувало говірку тубільців. На щастя, там виявилися не тубільці й не хижаки, а лише півдюжини гірських фазанів-пересмішників. У гущавині Герберт помітив напрочуд гарних диких голубів, крила яких мали бронзовий полиск. У деяких були яскраво забарвлені чубки, в інших – зелені плюмажі. Проте спроби Герберта упіймати хоча б одного з цих птахів не мали успіху.

Коли колоністи побачили попереду стадо великих чотириногих тварин, що пересувалися величезними стрибками, вони особливо гостро відчули свою безпорадність: маючи в арсеналі лише кийки, вони не могли сподіватися на вдале полювання. Тварини ж стрибали так високо і так легко, що здавались окриленими.

– Це кенгуру! – вигукнув Герберт.

Ґедеон Спілет згадав, що філе кенгуру, засмажене на рожні, напрочуд смачне. Не встиг він договорити, як Пенкроф, а за ним Наб і Герберт кинулися наздоганяти кенгуру. Та вже через п’ять хвилин бігу переслідувачі засапалися, а стадо сховалося в гущавині. Собаку так само спіткала невдача.

Близько третьої години пополудні Топ зник у кущах. Невдовзі почулося його глухе гарчання, і колоністи зрозуміли, що він таки знайшов якусь дичину. Наб кинувся услід за Топом і побачив, як пес пожирає якусь тварину. Виявляється, Топові пощастило натрапити на цілий виводок гризунів, і двоє з них, яких пес задушив, лежали поряд на землі. Це були агуті, трохи більші за своїх тропічних родичів.

– Ура! – крикнув Пенкроф. – Маємо справжню м’ясну дичину, а отже, зготуємо чудову смаженину! Тепер можна й додому!

Дослідники вийшли на західний берег озера Ґранта. Місцевість була надзвичайно мальовнича. Невимовної краси рослини відбивалися в дзеркалі води, що розлилася на площі близько двохсот гектарів, а саме озеро, що простяглося на сім миль, здавалося уквітчаним вінком з густих заростей на його берегах.

На сході крізь мальовничо відхилену зелену завісу на виднокраї виднілася сліпуча гладінь океану. На півночі озеро утворювало дещо ввігнутий закрут, що різко контрастував з південною, загостреною, частиною. Безліч водяних птахів населяла береги озера. Поважні рибалочки парами нерухомо сиділи на скелях,