Під завісу - Ростислав Феодосійович Самбук
Отже, тікати… Тікати негайно. Поки є час.
Гриць швидко перебіг дорогу й загубився в паркових алеях.
Убивство Висловського набуло широкого розголосу. Але не такого, на який розраховував Штех.
Ховати директора вийшли мало не всі робітники заводу. З вуст в уста передавали зміст записки, залишеної вбивцею:
«Так буде зі всіма, хто злигався з більшовиками. Смерть і ще раз смерть. Нещадний меч ОУН дістане вас усюди!»
Стояли на кладовищі, стиснувши кулаки, сотні й сотні — суворі, згуртовані, і цей гнівний мовчазний натовп був най-красномовнішою відповіддю на бандитські погрози.
На похороні було багато молоді, зокрема з політехнічного інституту, де Висловський вів спецкурс. Підійшли і Андрій з Пилипом.
— Який підлотник цей Іванців, — казав хтось у них за спинами. — Втерся в довір'я і…
— Я також чув, що Висловського вбив якийсь Іванців. — Пилип узяв Андрія під руку. — Слюсар складального цеху Олекса Іванців. Директор приймав його вдома, а той…
— З-за рогу вони вміють.
— Але ж свого директора!
— Такий і на батька руку підніме.
— Кажуть, у гуртожитку стіннівку випускав.
— Гадаєш, він один такий?
— Але ж не можна всіх підозрювати.
— Усіх ні. Але мусимо бути пильними. Завтра в нас комсомольські збори, будемо про це говорити.
— У нас також. Дамо бандитам відсіч.
— На словах?
— Накажеш за зброю братися?
— Я б узявся!
— Так тепер Бутурлак і дасть її тобі! — посміхнувся Пилип. — Тепер не сорок п'ятий!
— І ми не хлопчаки. До речі, ти не провидець? Бачиш?..
— Про вовка помовка! — зрадів Пилип, побачивши Бутурлака, який виглядав когось у натовпі.
— Володимире Гавриловичу! — гукнув Андрій.
Бутурлак помахав хлопцям рукою, підкликаючи.
— Отак бачимося в рідку стежку, — сказав невесело.
— Ви чого тут? — не зовсім тактовно поцікавився Пилип.
— Не знаєш чого? — смикнув його за рукав Андрій. — Служба…
Бутурлак не заперечив.
— Ви впіймаєте його? — запитав раптом Пилип.
— Обов'язково, — кивнув Бутурлак, не уточнюючи, кого саме має Пилип на увазі. — Йому не втекти.
— Звідки цей Іванців? — не витримав Андрій. — Якщо не секрет?
Бутурлак дістав з кишені фото.
— Можете подивитися.
Андрій зиркнув, і кров відринула йому від обличчя.
— Він! — вигукнув. — Дивись, Пилипе, це ж Гриць!
— Який Гриць? — не зрозумів Бутурлак. — Олекса Іванців, убивця Висловського.
— Гриць! Грицько Жмудь, ми ж вам казали про нього.
— Він, батяр клятий, — ствердив Пилип. — Точно він.
— А не помиляєтесь?
— Ні, — вперто хитнув головою Андрій.
Бутурлак уже на щось зважився.
— Гайда, хлопці, за мною.
Вони вийшли з кладовища на вулицю, де притулився до тротуару чорний трофейний автомобіль, і капітан посадив у нього хлопців. Сам сів попереду й наказав:
— До управління.
Андрієві; досі не доводилося їздити в таких великих і комфортабельних машинах, та» він не звернув ніякої уваги ні на оббиті справжньою шкірою сидіння, ні на безліч нікельованих деталей.
— Я знаю, чому він Іванців, — мовив, схопившись рунами за спинку переднього сидіння й перегнувшись до Бутурлака. — Тітка в нього Іванціва. Сестра Грицевої матері.
— Ну й ну… — не витримав Бутурлак. — Знаєш, де вона мешкає?
— Чом не знати? Раніше в Бродах, а потім переїхала до Бібрки. В Острожанах у неї родичі, стара Кухариха, від неї й чув.
— А ми шукаємо його… — почав Бутурлак, та не закінчив. — Як звуть Іванціву? Марією Петрівною?
— Марією, точно. Чув од Грицевої матері. А по батькові не знаю.
Машина зупинилася біля обласного управління державної безпеки, і Бутурлак залишив хлопців у просторому вестибюлі. Сам відлучився на кілька хвилин. Повернувся з сивим підполковником. Той сказав щось вартовому, і Бутурлак провів хлопців на другий поверх, певно, до кабінету підполковника, бо той зайняв місце за письмовим столом, запропонувавши Андрієві й Пилипові стільці за приставним столиком.
— Зовуть мене Віктором Едуардовичем, — відрекомендувався, — прізвище Яхимович. Про вас мені вже розповідав Володимир Гаврилович. — Втупився темними і, як здалося хлопцеві, втомленими очима в Андрія. — Розкажіть, що ви знаєте про Іванціву?
Андрій знітився.
— Ну, тітка Григорія Жмудя, мого двоюрідного брата. Він з курінним Коршуном ішов на Острожани, і ми з Володимиром Гавриловичем…
— Знаю, — сказав підполковник, усміхнувшись доброзичливо. — Про це ми знаємо. Грицеві Жмудю тоді вдалося втекти. І ви твердите, що це він? — Поклав перед хлопцями фото.
Андрій роздивився уважно.
Гриць! Звичайно, змужнів, але такі ж пухкі губи й маленький шрамик над правою бровою. Тицьнув пальцем у цей шрамик.
— От доказ, — сказав переконливо. — Ти пам'ятаєш, Пилипе, як Гриць упав у човні й розбив лоба об кочет?
— Так, у нього шрам на чолі, — ствердив той.
— Доказ незаперечний, — констатував підполковник. — А що ви знаєте про його тітку?
— Вона мешкала в Бродах, приїжджала колись до Острожан, і я чув розмову Жмудів з тіткою. Мала сина. Потім у селі казали, що підірвався на міні. Ти чув? — запитав у Пилипа.
— По війні вже, — відповів хлопець.
— Як його звали?
Андрій запитально зиркнув на Пилипа й похитав головою.
— Не знаю.
— Олексою?
— Не можу твердити.
— Ну, добре. Звідки дізналися, що Іванціва мешкає в Бібрці?
— Я ж казав:
