Під завісу - Ростислав Феодосійович Самбук

— Нема.

— Правду кажете?

Гримаса зсудомила обличчя Марії Петрівни.

— Ой хлопче, який же ти!

Андрій зрозумів, що допустився нетактовності й що жінка правду каже. Спробував виправдатися:

— Потрібний Гриць мені. Де він?

Марія Петрівна зиркнула відчужено: видно, щось запідозрила. Та Андрій дивився щиро, і жінка записала:

— Що з ним сталося?

— Чом так думаєте?

— Дивний був якийсь. Наче перестрашений.

— Коли бачилися?

— У неділю приїздив.

— І поїхав одразу?

— Зібрав речі й подався.

— Казав куди?

— Але ж він просив не розповідати.

— Не чужий я і, може, допоможу Грицеві. — Андрій опустив очі — все ж обманював цю довірливу жінку, проте не мав іншого виходу: Гриць Жмудь міг накоїти багато лиха.

— Ой хлопче, допоможи, прошу тебе красно. Щось із ним робиться, непутить його хтось, підструнчує…

— Як знайти Гриця?

— Він і мені не казав, та знаю. Дівчина тут у нього. В селі Ставному. Недалеко, сім кілометрів. Файна дівчина, і я не перечу. Ганна Клімашкова, медсестрою працює.

— До неї подався?

— Куди ж іще? Ввечері й пішов.

— Він так і казав, що до Ганни?

— Якби до Львова, пішов би ліворуч до автобуса. А він через завулок, там далі дорога на Ставне.

— Що взяв із собою?

— Грошей попросив. У мене дев'ятсот карбованців було, все віддала. Сала, хліба та речі зимові.

— Зимові? — перепитав Андрій. — Навіщо зараз?

— Я теж питала. Каже, треба. Прицюцькуватий був якийсь.

Андрій зазирнув у кімнати, що мали окремі виходи до передпокою. У кожній по ліжку й дивану, справді Марія Петрівна могла здавати їх пожильцям. Подумав: бідна жінка, певно, гатила все Грицеві, а він…

— То я пішов, тітко Маріє, дякую за вечерю, — мовив.

Марія Петрівна схопила його за руку.

— Ти ж не кажи нікому про Гриця, — гаряче дихнула йому в обличчя, ставши напереп'ят. — Він вартіший кращого, правду кажу тобі.

Андрій промовчав. Згодом вона дізнається, що вчинив Гриць, і прозріння буде не з легких. Крім того, їй доведеться відповідати за те, що видала Гриця за свого сина, а зробила вона це з добрих почуттів — Андрій був переконаний у цьому. Вийшов не озираючись. Надворі було вже темно, й зірки блищали на небі.

— Будеш у Бібрці, заходь, — почув з ґанку.

Пробуркотів у відповідь щось невиразне й попрямував до хвіртки.

Бутурлак вийшов з-за дерева, запитав пошепки:

— Ну що? Я вже почав хвилюватися.

— Гриця нема. Він за сім кілометрів у селі Ставному.

— Це точно?

Андрій переповів розмову з Іванцівою, намагаючись не пропустити жодної деталі.

Бутурлак слухав уважно, не перепитуючи.

— Певно, він у Ставному, — ствердив. — Але тут усе ж треба зробити обшук.

— Згаємо час.

— І то правда. Тоді зробимо так: тут залишаться місцеві хлопці. Якщо Іванціва збрехала й Гриць переховується в неї, йому не вислизнути. А самі до Ставного.

Хата Клімашків, одна з найкращих у Ставному, стояла одразу за церквою. До левади тягнувся город, засаджений картоплею, за річкою починався ліс.

Двоє автоматників зайняли позиції за городом, ще двоє контролювали садибу з боків. Бутурлак у супроводі голови сільської Ради й моложавого старшого лейтенанта, заступника начальника районного відділу держбезпеки, пройшли подвір'ям. Трохи позаду тримався Андрій. Спочатку Бутурлак наказав йому залишитися в машині, але хлопець подивився так, що капітан розм'як. Справді, після всього, зробленого Андрієм, усунути його від участі в операції було б несправедливо.

Голова сільради вимогливо постукав у вікно. Зсередини відсунули фіранку, визирнув чоловік, роздивляючись.

— Ти, Гнате? — запитав. — Що скоїлося?

— Відчиняй, уповноважений ночуватиме.

Це не могло викликати жодної підозри — хата Клімашків була простора, до того ж у центрі села, і районні уповноважені часто ночували тут.

— Зараз, тільки засвічу, — почулося з-за вікна. Фіранки зсунулися, минуло півхвилини, і за вікном засвітилося. Мало не одразу загуркотів засув, і господар відчинив двері. Стояв на порозі, тримаючи в руці свічку.

Бутурлак прослизнув повз нього в будинок. Старший лейтенант підштовхнув Клімашка до сіней.

— Де Олекса Іванців? — запитав погрозливо. — Тут?

Господар стояв у самій білизні, босий, і свічка тремтіла в його руці.

Мовчав і дивився злякано.

— Як-кий Іванців? — почав затинаючись. — Н-нікого и-нема!

— Олекса Іванців! Той, що ходить з вашою дочкою…

— Та вони пішли… — Клімашко трохи оговтався. Підвів свічку над головою, щоб краще було видно. — Дивіться, нема нікого.

— Хто вдома?

— Я з дружиною.

— Проходьте, — вказав старший лейтенант на освітлений зсередини прямокутник дверей. Увімкнув кишенькового ліхтарика, обмацав променем сіни.

На лавці відро з водою, трохи далі дві невеличкі порожні діжки. З вірьовки звисає якесь лахміття. До стіни приставлено драбину, над нею ляда на горище.

— Стій тут. — Старший лейтенант кивнув Андрієві на вхідні двері, а сам спритно поліз по драбині. Відкинув ляду і, як на навчаннях, спершись на лікті, прослизнув на горище.

— Тут нікого, — з'явився в дверях Бутурлак.

— І на горищі порожньо, — обізвався старший лейтенант.

Він повільно спустився драбиною.

— Огляньте подвір'я, — наказав Бутурлак, — а я поки що побалакаю з господарями. Одягніться, — обернувся до Клімашка, що переступав з ноги на ногу. — І попросіть дружину, щоб підвелася.

Клімашкову просити не довелося — вже стояла одягнута у вітальні. Жінка років за сорок, огрядна, та ще вродлива, з великими очима й високим білим чолом. Клімашко повернувся до кімнати в штанях і сорочці, став поруч з