Під завісу - Ростислав Феодосійович Самбук

— Пароль, який ти одержав від отця Йосипа, і є наказом. Та я не критимусь від тебе. Маєш справу з функціонером головного проводу. — На всяк випадок Штех не сказав, що обіймає багато вищу посаду.

Гриць недовірливо округлив очі.

— Головного? — перепитав шанобливо.

— Так, хлопче, головного, і задля дрібниць я б не приїздив сюди.

— Так ви звідти! — Гриць випростався на лавиці. Здавалося, ще секунда — скочить і стане струнко.

— Так, звідти, і, якщо ти не дурний, мусиш зрозуміти: яка це честь — виконувати мої завдання.

Гриць аж посвітлів на обличчі: він чув, що таке накази головного проводу, — їх виконують лише найдостойніші.

— Сподіваюсь, що зможу бути корисним, — відповів, стиснувши кулаки.

Останні роки у Львові навчили Гриця стриманості, навіть відлюдкуватості, адже мусив щодня спілкуватися з товаришами по бригаді, робітниками, яких ненавидів усією душею. Все це позначилося на характері хлопця: він посміхався інженерам та майстрам, тиснув руку бригадирові, проте іноді серед веселої розмови хмурнів і замикався в собі.

Товариші вже звикли до Грицевої відлюдкуватості, ставилися до нього як до трохи пришелепуватого дивака, і це влаштовувало Жмудя. Щоправда, тепер він звався не Грицем. Жмудем. Хтось міг би дізнатися про його участь у банді Коршуна, і Гриць свого часу вжив найрішучіших заходів, щоб назавжди відхреститися від минулого. Волів набути його, щоб не виказати себе випадковим словом, але зараз слід було відповідати чітко й відверто, бо представник головного проводу запитав прямо:

— Що робив після загибелі дядька, нехай земля буде йому пухом? Славний був вояк, і в нашій організації поважали його.

— Дядько хотіли взяти Острожани. Це наше рідне село, — пояснив Жмудь. — Вони мали там якийсь інтерес, та нас зустріли вогнем, і лише мені вдалося врятуватися. Дістався до Львова, а під Львовом у Бродах моя тітка мешкала, ось і прибився до неї. Сестра матері. Син у неї загинув, мій брат двоюрідний Олекса Іванців. У лісі на міну натрапив, кажуть, нічого не лишилося. Схожий я на Олексу, тітка й розтанула. Каже: будеш сином, про Олексину смерть загс не повідомляли… Ну, чого ж відмовлятися? Документи взяв і зробився Олексою Іванцівим. А тітка, щоб ніхто не дізнався про це, переїхала до Бібрки.

— Непогано, — прокоментував Штех.

— Закінчив у Львові ремісниче училище. Ну, а потім послали на завод.

— Олекса Іванців… — роздумливо сказав Штех. — Але ж можеш зустрітися із знайомими чи тітка бовкне комусь. Хтось може поїхати до неї, розпитати…

Гриць хитро посміхнувся.

— А я не такий дурний. Написав, що батько загинув на фронті, і це правда, справжню довідку маю, а мати мешкає у Заліщиках на Тернопільщині. Хто перевірятиме?

— Добре, — оцінив ситуацію Штех. — Усе добре, і ти молодець! Гарно придумав.

— І я вважаю, гарно, — розплився в посмішці Гриць. — Сирота я, батько — фронтовик, загинув за совєти. Вони це цінують, місце в гуртожитку дали…

Штех витримав паузу, підкреслюючи вагомість того, що скаже. Поклав довірливо Грицеві руку на плече — знав, яке враження справляє це на хлопчаків. Почав повільно, дивлячись Грицеві просто у вічі й намагаючись вкласти в кожне слово вагомий зміст:

— Ти маєш зробити значний внесок у справу нашого визвольного руху і, сподіваюсь, пишатимешся з того, що вибір припав саме на тебе!

— Так, — одповів Гриць, навіть не знаючи, про що йтиметься. Вже вірив у своє вище призначення, кінчики пальців затерпли від захоплення, дивився в темні, пронизливі очі цього чоловіка, який повірив йому й доручає те, що простому смертному не довірять ніколи. Готовий був виконати все, що скажуть. Гадав, що доведеться вчинити справді великий подвиг, проте Штех запитав його про щось зовсім прозаїчне:

— Знаєш вашого директора Висловського?

— Хто ж його не знає?

Гриць уявив сивого низькорослого чоловіка, худенького, жвавого, з розумними очима. Йому доводилося слухати директора на зборах — на трибуні той робився наче вищий, його не можна було не слухати, знаходив такі слова, що западали просто в серце, і Гриць іноді ловив себе на думці, що вірить директорові, навіть тоді, коли той казав про соціалістичне змагання й роль робітничого класу в управлінні державою, про комсомольців, яких він, Григорій Жмудь, глибоко ненавидів.

І якщо зерна сумніву зароджуються навіть у нього, що казати про інших, котрі слухають Висловського з розкритими ротами?

А Штех уже веде далі:

— Кажуть, він має в місті авторитет.

— Так, — одповів Гриць упевнено. — Завод великий, Висловського всі знають.

— Треба прибрати його! — Штех зиркнув на Гриця уважно: як зреагує? — Ми вибрали тебе, хлопче. Чи зможеш?

Зіниці в Штеха розширилися, і очі потемнішали, він не відводив погляду від Грицевого обличчя і, здається, знав усе, про що той думає.

Гриць одразу збагнув, що саме має на увазі Штех.

— Убити? — запитав.

— Зможеш?

— Чом ні? Гицеля клятого!

— Я був певен у тобі.

— Вони вбили моїх батьків і дядька. Мушу помститися!

— Де мешкає Висловський, знаєш?

— Ні.

— Садова вулиця, сімнадцять. Особняк у садочку, треба зайти в помешкання, пострілу ніхто не почує. А якщо й почують… Через дорогу мало не навпроти паркова брама. Там на алеях одразу загубишся в натовпі…

— Якщо він впустить мене… — нерішуче перебив Гриць.

— Висловський мешкає разом із сестрою. — Штех не звернув уваги на Грицеве заперечення. — Неодружений і дітей не має. Вранці сестра базарює. Приблизно годину, під дев'ятої до десятої. Іноді виходить до парку чи їздить у місто. Нерегулярно.

— Але ж зранку директор на заводі.

— Я спостерігав за будинком три дні, — пояснив Штех. — Даю й тобі три. Вистачить. У неділю вибереш годину, коли сестра відлучиться, і зайдеш до помешкання.

— Я попрошу директора ознайомитися з моєю рацпропозицією, — сказав Гриць. — Він робітників поважає, мусить впустити.