Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

Від такого багатства у Костя запаморочилося в голові…

А втім, не думайте, що Кость був дикун. Кость справно день у день ходив у школу, слухав учительок та вчителів і добре знав, що кібця не можна драти, бо він вірний помічник хлібороба.

Це наповчання у школі Кость напам’ять знав. Але ж тут, у байраці, школи не було! Не було учителів і вчительок, а радгоспний агроном Хрисанф Іванович покотив на Шкаврове. Хто ж тут, побачивши Костів намір, візьме його за руку і скаже: «Схаменися, Костю! Що ти робиш?» Нікого тут поблизу не було, отож і взяти за руку Костя було нікому, і крику наробити не було кому. І він, гарненько вмостившись, щоб не знесло вітром, підняв руку і почав простягати її до гнізда.

Як не заворушаться тут кіб’ята як не заячать, як не запискотять, та всі враз! Дзьоби розтуляють, до Костевої руки пориваються. Бідолашні пташенята, безнаглядні і безпритульні! Хто ж вас і приголубить, як не Кость — відомий гуманіст і оборонець покривджених…

Кость простяг руку, обережно взяв одне пташеня, розігнався засунути його за пазуху і тільки тут побачив, що пазухи в нього нема. І сорочки нема, а є тільки подряпане пузо. Ця обставина збила з пантелику Костя. Куди ж ховати таку багату здобич, як пазухи нема? Задумався на мить Кость і радо скрикнув: «А в кепку, ура!» Але й кепки на Костеві не було. Не до тих хлопців належав Кость, щоб морочитися з головними уборами!

Кіб’ят, таким чином, сховати було нікуди. Хіба що в труси? Кость почав вивчати й цю можливість, але прийшов до думки, що труси дуже ненадійна схованка для кіб’ят.

А пташеня, зміркувавши тим часом, що потрапило не до тата й мами, а до Костя, враз змінило настрій. Кричати перестало, зате почало кусатися, дряпатися і разів зо два так дзьобнуло Костя, що він аж засичав, а тоді швиденько поклав кіб’ят у гніздо і почав обсмоктувати виразку. «Глянь, як кусається, кляте!» — розсердився він. І мало не заплакав. Куди ж його діти? Як з ним спуститися на землю?

І в нього народилася така думка. Візьме пташеня у зуби за шкірки, як кішка кошеня, і — вниз. Це буде кіб’я його, Костеве. А що ж Сашкові? Нічого? Але Кость не міг так учинити, щоб у нього було кіб’я, а в Сашка — ні. Тоді хіба так зробити: віддати здобич Сашкові? А собі? А собі нічого. Але і з цією думкою Кость не міг примиритися.

Від напливу сильних почуттів, що супроводили ці міркування, у Костя аж сльози на очах виступили. Повагавшися трохи, він сказав сам собі: «Щоб справедливим бути, не треба кіб’яти ні йому, ні мені!»

Кость розчулився і, звертаючись до гнізда, де принишкли пташенята, мовив: «Прощавайте і живіть спокійно. Кость не з тих хлопців, що комусь завдають кривди. Нам ще в четвертому класі Ганна Іванівна казала, що кібець — помічник хлібороба, бо пожирає силу мишей і всяких коників, які завдають шкоди на городі, і в полі». З цією промовою й спустився Кость на землю.

— А де ж кіб’ята? — неспокійно спитав Сашко, жадібно позираючи Костеві на те місце, де мала бути у нього пазуха.

І Кость сказав йому:

— Чуєш, Сашко, я передумав. Ще в четвертому класі Ганна Іванівна розказувала про кібців, які вони корисні, як їдять мишей, коників і всяку погань. А там аж четверо кіб’ят. Як виростуть, так — ого! Хай начуваються польові шкідники! І взяти було нікуди: ні майки, ні кепки.

— Ех, якби сорочка! В сорочку їх брати найкраще, — сказав Сашко. — У майці вони під руками вилазять і за спиною теж. А як у сорочці, то нікуди їм нема ходу. — Сашко аж зітхнув від переживання. — Чого ми не догадалися взяти хоч одну сорочку на двох! — Він ще раз зітхнув і закінчив: — Оце коли б нас побачила Ганна Іванівна, сказала б: «Молодці, хлопці, ніякої шкоди природі не роблять!»

В курінь вони повернулися мовчазні. Спочатку лежали, відпочивали, потім Кость сказав:

— А тепер і радіо послухати не зашкодить.

Радіо у них було саморобне, детекторне, в школі зладнали. «Апарат» стояв у курені на табуреточці. Приятелі посідали коло нього, і Кость почав тикати голочкою в кристал. Сашко дивився за цими практичними Костевими вправами і теоретично коли-не-коли додавав:

— Та ти не туди штрикай. Ось отут, осьдечки шукай, — і показував соломинкою, куди треба штрикати.

Кость націлився туди, рука сприснула, кінчик голки потрапив у зовсім іншу точку кристала: радіо враз дзвінко, весело заговорило, і Сашко скрикнув:

— А що, чи не я казав, де треба шукати!

Кость промовчав, бо радіо в цей час почало розповідати про неймовірні речі, а саме: про експедицію новопшеничанських хлопців та дівчат, про Явтуха й Білана, які супроводили ту експедицію…

Слухаючи все це, хлопці й роти пороззявляли. Коли передача закінчилася, Кость вигукнув:

— Оце експедиція так експедиція! Всім експедиціям експедиція.

— Хотів би я глянути на їхнього Білана, — обізвався й Сашко. — Який вій: чи такий, як у нас, чи не такий?

На це Кость з ентузіазмом відповів:

— Куди там нашому! Хіба наш в експедиції бував? Наш в експедиції ще не бував!

— Ну, то буде, — зовсім несподівано і для Костя, і для себе сказав Сашко й докинув: — Чого це їм можна ходити в експедицію, а нам так не можна?! Ми теж підемо! — Сашко спрямував погляд кудись в неосяжні обрії, ніби стежачи за рухом новопшеничанських хлопців. — Підемо назустріч їм. Через річку Рудку, на Білу Криницю…

Ця Сашкова думка запалила Костя. Яка то буде радість побачили Пилипа й Хому, подивитися, як зустрінуться обидва Білани — новопшеничанський експедиційний і їхній експериментальний. У новопшеничан ще й дівчата, є — Оля і Люся. Тільки куди їм до Люби! Люба така, що кращої й на світі немає!

Це, звичайно, була правда.