Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

— І біля дошки, і в класі, і де завгодно, — говорила з викликом Люба, — я вас розіб’ю, як сама схочу. Ось я вам зараз доведу, що одна дівчина більша ударниця, ніж вас двоє. Заходьте на грядку!

У Люби були якісь незвичайні пальці, і не тільки на правій, а й на лівій руці. Вони не рухалися, а літали, наче метелики, і угнатися за ними не було ніякої змоги. Поки хлопці зривали по одному огірку, вона у відро вкидала двома руками п’ять.

Бачачи свою неминучу поразку, теоретик Сашко казав:

— Е, коли так швидко пальцями ворушити, то звісно…

Та ось Люба поїхала і повернеться аж ввечері. Полоття хлопці закінчили ще вчора, поливати вдень нічого не можна, бо ж усе погорить… А день літній, як рік! Треба не тільки прожити його, а заповнити подіями по вінця.

Що ж робити? Е, не турбуйтеся, хлопці придумають.

Підвівшись від грядки і розігнувши спину, Сашко промовив:

— А знаєш що? Давай у Петрів байрак рушимо. Це ж коли ми туди ходили?!

У Костя, до якого було звернене це запитання, заблискотіли очі:

— Давай!

І ось Кость та Сашко дорвалися до Петрового байрака.

Світ тут був одмінний від того., в якому вони зросли і де почували себе, як риба у воді. Тут можна натрапити на лісову пташку, на вужа, навіть на гадюку, тут можна побродити по струмочку, побачити сліди лисиці й вовка…

Хлоп’ячий інстинкт привів їх прямісінько до кислиці. Спинившись під деревом, приятелі довго придивлялися, потім Кость солодко посміхнувся і показав Сашкові пальцем вгору. Там, метрів за три-чотири від землі, зеленів маленький круглий плід, боязко сховавшись серед кругленьких листочків.

Біля дикої яблуні хлопці затрималися не менше як на півгодини, а коли одійшли від неї, то рухалися вже не так моторно і легко. Сашко перевалювався з ноги на ногу, а Кость, торкаючи зуби цупким замазюреним пальцем, дивувався:

— І від чого ця оскома береться?

Приятелі якийсь час брели гущавиною, потім почали забирати вгору по крутому укосу. Напівсутінок нарешті зостався за спиною, крізь зелень густих кущів, що одгороджували байрак від степу, вже золотилися промені сонця. І раптом Кость, що вирушив у мандрівку в самих лише трусах, відчув на своєму плечі гарячий струмінь повітря, що прорвалося крізь той зелений мур. Дотик цього чарівного струмочка до охололого тіла приємно вразив мандрівника. Кость осміхнувся, ще раз підставив під струмінь плече і похвалився Сашкові:

— Ох же ж і війнуло: як з печі!

Підставивши лице під теплий струмок, Сашко й собі посміхнувся, потім уважно оглянув листяну стіну, а тоді, як все побачив, опустив униз одну гілляку і сказав Костеві:

— Ану, тепер спробуй.

Кость спробував і, не піймавши тілом знайомого гарячого подиху, спитав:

— Ти заткнув у кущі дірку, еге?

— Еге, — відповів Сашко. — Ось, бачиш, вона? — Він ткнув між листя пальцем, підвівши гіллячку вгору. — Бач, степовик провертів, як свердельцем. Аж листки позакручувалися…

Хлопці чималенько простояли біля пробоїни у зеленому мурі, то підставляючи своє тіло під теплий подув, то затуляючи дірку.

Нарешті їм це набридло, вони напролом полізли через зарості і спинилися вже на виході з байрака під дубовим гайком.

Сашко ліг під дубом, але так, щоб не тільки гілки було видно, а й небесні простори.

Кость приліг біля Сашка. І так, відпочиваючи, вони дивилися в бездонне степове небо, по якому час від часу пропливали легкі білі хмари фантастичних обрис.

Невідомо, чи довго б отак милувалися небом приятелі, коли б не раптовий крик. Десь високо-високо ячав кібець. Йому відповіло з півдесятка інших кіб’ячих голосів, що линули з того самого дерева, під яким вмостились Кость і Сашко.

За одну мить хлопці схопилися на ноги.

— Це, мабуть, кібчиха, — сказав Сашко, високо задерши голову. — Бач, як тоненько кікіка.

— Еге, — погодився Кость. — Кібець не так кікіка: товще.

Кость теж задер голову і, так тримаючи її, почав обходити навколо стовбура, намагаючись розглядіти у верховітті кіб’яче гніздо.

Дуб був височенний. Ріс він не окремо, а в гурті, і тому був стрункий. Нижнє гілля повідмирало, і стовбур починав зеленіти лише з другої половини. Росли тут гілки під гострими кутами, як на тополі, бо так їм було ближче до сонця! Через це вершина дерева була густо закрита листям. І все ж, покружлявши навколо дуба кілька хвилин, Кость радо вигукнув:

— Та воно ж ондечки, аж на самому вершечку!

— Бач, сухих гілок скільки, — глибокодумно зауважив Сашко. — Як пузо подереш, то буде тобі!

— Ет, я обережненько, — весело вигукнув Кость. Він підійшов до дуба, витяг угору обидві руки, укріпився ними на нерівностях кори і швидким рухом підтяг вгору ноги, розчепірені, мов рогач.

Вигнавшися на перші п’ять метрів, Кость перепочив трохи, оглянув живіт — чи не подряпав, зиркнув на коліна; на животі не сочилося, а на коліні сочилася кров.

— Ач яка тонка шкіра, вже й пошмуглялася, — сказав невдоволено Кость.

Відпочивши, поліз вище. Внизу великого вітру не було, вгорі ж все розвихрилося. Кость розквіт від блаженства і почав приказувати в такт поривам вітру:

Ще кілька енергійних ривків усім тілом вгору, і несподівано над ним і під ним захиталося, заголубіло. Хиталися вершечки сусідніх дерев, з якими він був врівень, голубіло збурене вітрами небо.

Гніздо було в розвилці. Але Кость знав, що дуб дерево міцне, та й кібець виніс гніздо не на справжній вершечок, а трохи нижче, під захист верхніх гілок.

У гнізді було