Подих диявола. - Томас Тімайєр

— Чув,— Гумбольдт було підвівся, але Шпренглер підняв руку.

— Не кваптеся.

— Що ще? — дослідник знову опустився на стілець.

— Ви знаєте, що ваша вимога принесе мені чимало клопоту,— сказав директор.

— Розумію.

— Тоді я маю право висловити своє побажання.

Гумбольдт насупився:

— Продовжуйте.

На губах Шпренглера заграла легка посмішка.

— Ну, ну, пане Гумбольдт. Ми вже близькі до спільної роботи, тому не відмовте мені в маленькому проханні.

Дослідник схрестив руки на грудях. У його погляді читався відвертий скепсис.

— Кажіть усе,— заявив він.

В іллі підсунувся ближче до Оскара.

— Що за прохання? Що йому потрібно? — блиснув він очима.

Берт теж не зводив із нього цікавих очей, а Мицик додав:

— Тепер, мабуть, із тебе й кліщами слова не витягнеш!

Друзі Оскара влаштувалися на ліжку й пильно дивилися на нього. Оскар посміхнувся. Зазвичай він дізнавався новини останнім, але сьогодні з насолодою користувався своїм становищем.

— Лілієнкрон,— сказав він.— Пам’ятаєте, дядько в дивному капелюсі? Я знаю, кого він мені нагадує! — Він підвівся з ліжка і схопив із полиці книгу Вільгельма Буша «Макс і Моріц». Він відкрив сторінку й простягнув книгу хлопцям: — Ось так він виглядає!

— Кравчик? — насупився Берт.

— У нього такі ж самі круглі окуляри й така ж сама божевільна шапка. Начебто Буш малював із нього.

— Так, але це просто збіг. І що з ним? Що за прохання було в Шпренглера?

Оскар відкинувся на подушку й закинув руки за голову.

— Він і є проханням Шпренглера.

— Що це означає?

— Те, що він має нас супроводжувати. Протягом усієї поїздки.

— Не може бути!

— Може. Бачили б ви Гумбольдта! Він так і почервонів. І Лілієнкрон теж. Вони стали схожими на дві редиски, які ось-ось накинуться одна на одну. Але Шпренглер примудрився їх заспокоїти й знову посадити за стіл. Ну, й тоді вони домовилися. Лілієнкрон нас супроводжує, але, звісно, усім керує Гумбольдт. І вже повірте мені, йому це припало зовсім не до смаку.

— Де Шпренглер його відкопав? — запитав Віллі.

Оскар знизав плечима.

— Він неодмінно хоче знову туди повернутися. Якийсь він дивний, цей Лілієнкрон. Я впевнений, що найголовніше про свою подорож на Яву він від нас приховує.

— Що ж жахливого він там побачив, що втік звідти? — поцікавилася Лєна.

— Його нібито поранили ці створіння,— пояснив Оскар.— Я бачив стрілу, що встромилася йому в плече, і маю сказати, що виглядає вона дуже лиховісно. Чорна й тверда, начебто витесана з каменю. Розповідь Лілієнкрона була заплутаною. Багато чого він не роздивився, тому що ущелину, куди він спускався, заповнював густий туман. Але він присягається, що внизу був вхід. Сходи або щось таке, що ведуть у глибину. А поряд був неначе величезний камінь.

— Камінь?

— Брила або уламок скелі. Але це був зовсім і не камінь, тому що він виявився живим. Сидів навпочіпки і спав. Але потім підхопився, накинувся на Лілієнкрона й роздер одяг.— Оскар заговорив тихіше: — Бачили б ви його! Гадаю, він сам вірить у те, що говорить, і дуже боїться. З іншого боку, йому кортить туди повернутися.

— Чому?

— Каже, що це відкриття буде безцінним для науки. Він зміг би обґрунтувати теорію, якою вже давно зайнятий і котра перевернула б світ із ніг на голову, якби її тільки можна було довести. Щоправда, не сказав, про що йдеться. А ми повинні допомогти йому з його відкриттям. Здається, він дуже боїться. Але все одно буде нас супроводжувати. Власне, мене це радує. Особисто мені він не подобається, але Яву він знає добре й може привести нас до місця, де відбулася ця зустріч.

— А коли ви вирушаєте? — запитав Мицик.

— Днів за три. Зараз на Яві осінь. Саме закінчується сезон дощів.

— Чому осінь? — здивувався Мицик.— Адже в нас нині березень. Нічого не розумію.

— Це ж Південна півкуля, дурнику,— сказав Берт.— Там же все по-іншому.

— Вони там що, на голові ходять?

Віллі закотив очі. Берт відважив Мицику запотиличника.

— Старий, ти що, уроки не вчиш? У тропіках не буває пір року, там цілий рік спекотно й мокро. А коли зовсім мокро, кажуть, що настав сезон дощів.

— Так і є,— підтвердив Оскар.— Тільки уявіть: Суматра, Ява. Від самих тільки назв у голові паморочиться.

— Це дуже далеко,— сказала Лєна.— Ви їдете надовго.

— Для нашого дирижабля це іграшки! — відмахнувся Оскар.— «Пачакутек» понесе нас по небу, а ми тим часом відпочиватимемо.

— Іграшки? Ну, не знаю,— Лєна підвелася й підійшла до маленького глобуса на письмовому столі Оскара.— Зондські острови на іншому краю Землі, тут унизу, майже біля самої Австралії.

Вона крутнула кульку й указала на ланцюжок островів, що, немов нитка перлів, простяглися в Індійському океані. Дівчинка відміряла відстань широко розставленими пальцями, труснула головою і сказала:

— Це майже дванадцять тисяч кілометрів, а це значить, летіти вам доведеться цілий тиждень. Якщо не рахувати привалів і непередбачуваних ситуацій. І ви опинитеся в зовсім дикій країні,— вона постукала пальчиком по опуклій поверхні.— Напевно, там живуть тільки дикі племена. Ніхто добровільно туди не поткнеться. Гірше за все буде тут,— вона вказала на точку до північного сходу від Індії.— Це Гімалаї, найвищі гори на Землі. Вам доведеться пролетіти над