Острів Тамбукту - Марко Марчевський

Так само — з танцями і піснями — прийшли мешканці решти селищ: Зурума, Хойди та Балди. Широка галявина заповнилась людом. Знову гучно забив бурум, і почалися танці. Пісні й вигуки тубільців зливалися з гуркотом хвиль і відлунювали далеко в затоці і в кожному закутку густого тропічного лісу.

Боамбо звелів мені покликати Сміта і Стерна, відійти на край галявини і там чекати початку церемонії усиновлення. Ніхто з нас не уявляв, якою має бути ця церемонія, — знали лише, що Арикі гратиме в ній головну роль. Ми послухалися вождя і сіли на невеликому горбку, звідки нам усе було видно. Тубільці танцювали невтомно.

— Діти природи, — замислено сказав капітан, попихкуючи люлькою. — Я б не сказав, що їхнє життя легке. Навпаки, мені воно здається надто примітивним, сірим і одноманітним. Мушу признатися, я починаю нудьгувати…

— Я теж, — озвався Сміт. — Ми народилися в іншому світі. В світі, який відкрив парову машину і залізницю, електрику і автомобілі, літаки і підводні човни. Цивілізація — це велике благо, сер…

— Дивлячись для кого, — зауважив я.

— Для всіх, — сказав Сміт. — Останні бідняки в Англії живуть краще, ніж ці люди.

– І ті, що ночують під мостами Темзи? — спитав я. Сміт готовий був заперечити, але Стерн випередив його:

— Облиште, сперечатиметесь іншим разом, — махнув він рукою. — Наближається найурочистіша частина свята. Зараз плем'я нас усиновить, і Андо одружиться з дочкою вождя. Щасливий! — вигукнув капітан.

— Чому б не одружитися і вам, Стерн? — пожартував Сміт.

— Мені? Ха-ха! — розсміявся капітан. — Женитися в мої роки — це звучить як поганий жарт. Ви читали нашого Діккенса? Пригадайте, як містер Уолер радить синові: «Коли вам перевалить за п'ятдесят і ви відчуєте бажання женитися на комусь — байдуже на кому, — замкніться в кімнаті, якщо маєте таку, і негайно отруїться. Отруїться, Семювел, мій хлопчику, отруїться і потім не шкодуватимете з приводу цього…»

— Діккенс — дотепний жартівник, — посміхнувся Сміт. — Це ж він сказав, що потрібно найменше двадцять п'ять звичайних жінок, щоб дали чоловікові таке щастя, яке може дати одна вдовиця. Оженіться на вдові, Стерн.

– Є одна, на якій би я женився, але вона ще не овдовіла, — пожартував капітан.

— Хто вона? — жваво спитав Сміт.

— Дружина Арикі.

— О, дружина Арикі! — вигукнув плантатор. — Вибір непоганий!

— Та от тільки біда, що там уже е претендент, — все в тому жартівливому тоні додав капітан.

— Хто ж це, Стерн?

— Той, хто щотижня дарує їй по разку намиста.

— О, будьте спокійні, Стерн! Коли вона овдовіє, я вам віддам її разом з усім намистом, яке їй дарував. Навіть згоден стати вашим сватом…

До нас підійшов Амбо, задиханий і спітнілий від танців, але весело збуджений.

— Ходімо до вогнища, — сказав він. — Зараз наше плем'я вас усиновить. Ходімо швидше!

Настав довгожданий час. Ми підійшли до вогнища. Бурум і дудки замовкли. Всі скупчились навколо нас. Настала урочиста тиша. Підійшли Арикі й Боамбо. В обох обличчя були вимазані чорною фарбою, у волоссі стирчало різноколірне пір'я, намисто на грудях і черепашки на нових поясах при світлі вогнища блищали, наче срібні.

Боамбо проголосив коротку промову. Він сказав, що багато місяців тому на їх острів прибуло троє білих людей, троє пакегі гена, і плем'я повелося з ними згідно з велінням великого вождя Пакуо — кинуло їх у Велику воду. Один з пакегі потонув, а двоє лишились живими. Потім з'явився ще один пакегі і теж залишився на острові. Всі троє пакегі — хороші люди, і племені слід їх усиновити.

— Вірно я кажу? — звернувся вождь до натовпу.

— Вірно! Вірно! — почулося з усіх боків.

— Згодні ви їх усиновити? — спитав вождь.

— Згодні! Згодні!

Боамбо зробив крок назад. Тоді Арикі став на його місце і почав свою промову. Він повторив історію нашої появи на острові і наприкінці вигукнув:

— Чи вірно, що всі пакегі — хороші й корисні люди? Арикі говорить: ні, не вірно! Андо, пакегі гена, — погана людина. Андо, пакегі гена, порушує звичаї нашого племені. Андо, пакегі гена, не слухається Арикі. Арикі каже: «Не ходи в Каліо, Андо!» Але Андо, пакегі гена, не послухав Арикі. Андо, пакеті гена, ходив у Каліо. Вірно я кажу? — звернувся до мене головний жрець.

Я розгублено мовчав. Слова Арикі були як грім серед ясного неба. Він звернувся до натовпу з тим же запитанням, але ніхто йому не відповів. Усі мовчали.

— Вірно! — вів далі головний жрець. — Андо, пакегі гена, ходив у Каліо. Всі знають це. Арикі каже: «Дао наш благодійник. Дао створив рибу у Великій воді. Дао обвішує дерева плодами. Дао посилає дощ на землю, і земля родить таро, ямс і уму». Чи вірно говорить Арикі? — знову звернувся він до тубільців.

— Вірно! Вірно! — озвалося кілька голосів.

— Ну, гаразд! А що каже Андо, пакегі гена? Він каже, що Дао з дерева. Дао не може прогнати рибу з Великої води і не може всушити дерева. Так говорить Андо, пакегі гена. Вірно це? — знову звернувся він до мене.

Я знову не відповів. Все це було так несподівано, що я просто не знав, що робити. Я ніколи не думав, що в цей вирішальний момент Арикі встромить мені ножа в спину. Я поглянув на Сміта, але він одвернув голову, уникаючи мого погляду. Мені пригадалося, що плантатор говорив про примхи долі, і подумав: «Невже він знав, що головний жрець буде проти мене? — Але одразу ж відкинув цю думку. — Ні, не може бути! Якби він знав, що мені готує Арикі, неодмінно попередив би мене, щоб я