Три мушкетери - Олександр Дюма
— Ні, ні, — відказала міледі, — прошу вас, залишайтесь, пане Д'Артаньяне! Ваше люб'язне товариство розважить мене.
«Авжеж, — подумав Д'Артаньян, — вона ніколи не була такою чарівною, треба бути насторожі».
Міледі якнайприязніше усміхнулась і завела невимушену розмову. Збудження, що було на мить зрадило її, повернулося до неї, очі заблищали, щоки заполум'яніли, губи порожевіли. Перед Д'Артаньяном знову постала Цирцея[181], що вже давно причарувала його. Він вважав, що його кохання згасло, але воно тільки заснуло. Тепер воно знову прокинулося в серці юнака. Міледі всміхалася — і Д'Артаньян ладен був занапастити душу заради цієї усмішки.
На мить він навіть відчув щось схоже на докори совісті.
А міледі тим часом стала ще ласкавішою. Вона спитала, чи є в Д'Артаньяна кохана.
— О! Як ви можете бути такою жорстокою, щоб питати про це в мене? — якнайщиріше вигукнув Д'Артаньян. — Адже відтоді, як я вас побачив, я тільки вами й живу!
Міледі всміхнулася дивною усмішкою.
— То ви кохаєте мене? — спитала вона.
— Невже я мушу ще говорити про свої почуття? Невже ви самі їх не помічаєте?
— Ну гаразд. Але ж ви знаєте — чим більше в серці гордості, тим важче здолати її.
— О, труднощі мене не лякають, — сказав Д'Артаньян. — Мене жахає тільки те, що неможливе.
— Для справжнього кохання немає нічого неможливого, — відповіла міледі.
— Нічого, добродійко?
— Нічого, — повторила міледі.
«Еге, це зовсім інша справа, — подумав Д'Артаньян. — Хай йому чорт! Чи не закохалася, бува, в мене ця капризуха і чи не збирається вона подарувати мені ще один сапфір, подібний до того, який вона подарувала гаданому графові де Варду?»
І він підсунув свій стілець до крісла міледі. — А що б ви зробили, аби довести ваше кохання? — спитала вона.
— Все, чого ви від мене зажадали б. Наказуйте, я готовий. — На все?
— На все! — скрикнув Д'Артаньян, який наперед знав, що, даючи таку обіцянку, він мало чим ризикує.
— Гаразд! Тоді поговорімо, — сказала міледі, підсуваючи своє крісло до стільця Д'Артаньяна.
— Я слухаю вас, пані, — відповів юнак.
Якусь мить міледі мовчала, немов вагаючись, а потім мовила:
— У мене є ворог.
— У вас, пані? — вигукнув Д'Артаньян, удаючи здивованого. — Боже мій, це просто неймовірно! У вас, такої чарівної й доброї!
— Смертельний ворог.
— Невже?
— Ворог, який образив мене так жорстоко, що тепер між ним і мною війна на смерть. Чи можу я розраховувати на вас як на помічника?
Д'Артаньян одразу збагнув, куди хилить ця мстива жінка.
— Можете, пані, — палко сказав він. — Моя шпага і моє життя належить вам разом з моїм коханням.
— У такому разі, коли тільки ваша хоробрість дорівнює вашому коханню…
Вона замовкла.
— Що тоді? — спитав Д'Артаньян.
— Тоді, — помовчавши якусь мить, провадила міледі, — від сьогоднішнього дня для вас не існує нічого неможливого.
— Я не переживу цього щастя! — вигукнув Д'Артаньян, кидаючись до ніг міледі й вкриваючи поцілунками простягнуті до нього руки.
«Помстися за мене цьому нікчемному де Бардові, — думала, зціпивши зуби, міледі, — а там я зумію тебе позбутися, подвійний дурню. Ти — моя шпага!»
«Впади в мої обійми, лицемірна й небезпечна жінко, — думав Д'Артаньян, — і я насміюся з тебе разом з тими, кого ти хочеш убити моєю рукою».
Д'Артаньян підвів голову.
— Я готовий, — сказав він.
— То ви зрозуміли мене, любий Д'Артаньяне? — спитала міледі.
— Я вгадав би ваше бажання з єдиного вашого погляду.
— І ви скористаєтеся задля мене вашою шпагою, яка вже дістала таку славу?
— Хоч зараз.
— Але чим я віддячу вам за таку послугу? — мовила міледі. — Я знаю закоханих — вони нічого не роблять задарма.
— Вам відомо, про яку подяку я мрію, — відповів Д'Артаньян. — Вона єдина гідна вас і мене!
І юнак ніжно пригорнув міледі до себе. Вона майже не пручалася.
— Користолюбець! — тільки й мовила, усміхаючись.
— О! — вигукнув Д'Артаньян. — Я не вірю своєму щастю і, боячись, щоб воно не розвіялось, мов сон, хочу швидше зробити його дійсністю.
— Ну що ж! Заслужіть омріяне щастя.
— Я чекаю, наказуйте! — сказав Д'Артаньян.
— Справді? — мовила міледі, відкидаючи останні сумніви.
— Назвіть мені ім'я негідника, який примусив плакати ваші чарівні очі.
— Хто вам сказав, що я плакала?
— Мені здалося…
— Такі жінки, як я, не плачуть.
— Тим краще! Отже, скажіть мені його ім'я.
— Саме в його імені й полягає моя таємниця.
— Але ж я мушу його знати.
— Так, мусите; бачите, як я вам довіряю!
— Ви мені даруєте щастя! То як його звати?
— Ви його знаєте.
— Знаю?
— Так.
— Сподіваюсь, це не котрийсь із моїх друзів? — спитав Д'Артаньян, удаючи нерішучого, аби ще міцніше переконати міледі в тому, що він нічого не знає.
— А коли б це був котрийсь із ваших друзів, ви дозволили б собі сумніватись? — спитала міледі. Погрозливі вогники спалахнули в її очах.
— Ні! Хоч би це був навіть мій рідний брат! — наче в нестямі, вигукнув Д'Артаньян.
Наш гасконець нічим не ризикував; він знав, чого хоче.
— Мені до вподоби ваша відданість, — сказала міледі.
— Гай-гай! Це все, що вам у мені до вподоби? — спитав Д'Артаньян.
— Ви самі теж мені до вподоби, — відповіла вона, взявши юнака за руку.
Від жагучого потиску її руки Д'Артаньян затремтів, наче і йому передалася та лихоманка, що спопеляла міледі.
— Ви кохаєте мене! — вигукнув він. — О, коли це так, я збожеволію!
І він обняв її. Міледі не ухилилася від поцілунку, але й не відповіла на нього.
Губи її були холодні; Д'Артаньянові здалося, що він поцілував статую.
І все-таки він сп'янів од радості; він майже повірив у ніжні почуття міледі; він майже повірив у злочин де Варда. Якби де Вард був у цю мить біля нього, він убив би його.
Міледі скористалася з нагоди.
— Його звуть… — почала вона.
— Де Вард, я знаю! — вигукнув Д'Артаньян.
— Як ви дізналися про це? — спитала міледі, схопивши юнака за руки й намагаючись поглядом осягнути те, що діялося в його душі.
Д'Артаньян збагнув, що припустився помилки.
— Кажіть, та кажіть же, нарешті! — повторювала міледі. — Як ви дізналися про це?
—
