"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

Бізнес Савушкіна з інженером Хорманом обірвався раптово. Просто одного справді чудового літнього дня Хорман сказав Савушкіну, що завтра вони поїдуть по всьому «Сірому поясу». Хорман повинен був, як він висловився, візуально оглянути місцевість, де розпочато будівництво оборонних вузлів.

— Я беру вас з собою, — сказав Хорман. — Мабуть, там мені доведеться мати справу з росіянами. Їх уже зігнали в район будівництва.

В поїзді вони перебували чотири дні, і Савушкін мав можливість скласти досить точну карту оборонних споруд «Сірого пояса». Увечері на п'ятий день вони повернулися в місто. А вночі Савушкін зник. Що з приводу його зникнення думав Хорман і чи вживав він заходів, щоб розшукати свого постачальника коштовностей, невідомо.

Більшу частину шляху Савушкін проїхав уночі на мотоциклі. Потім він сховав машину в розваленому бліндажі на узліссі і пішов пішки. Рано-вранці його спинив дозорець партизанської бази. Савушкін не знав пароля-пропуска, і йому довелось чекати зміни дозорців. Хай йому чорт! Варто було так квапитися всю ніч, пройти через стільки небезпек, щоб застряти біля своєї бази! Спроба заговорити з дозорцем нічого не дала. Суворий юнак з автоматом на грудях у розмову не вступав. Мало того, поінформованість Савушкіна про базу викликала в нього підозру; він наказав йому підняти руки і стати обличчям до стовбура старої сосни. Довелось виконати наказ. Це було вже зовсім смішно, якби не було так важко стояти, впершись носом у коряву кору сосни, по якій вгору і вниз бігали мурашки.

Нарешті прийшла зміна, і суворий юнак з автоматом повів Савушкіна на базу.

— Так вам і треба, пане спекулянт, — сміявся Марков, коли Савушкін розповів йому про свою ранкову пригоду. — Дозорець же відчув, що має справу з ділком чорного ринку.

Савушкін відпоров підкладку на спині свого піджака, вийняв звідти клапоть білої тканини і мовчки поклав його на стіл перед Марковим.

— Звіт про витрачені коштовності? — посміхнувся Марков.

— Саме.

Марков уважно прочитав і переглянув усе, що було написано і намальовано на полотні, і підняв веселі очі на Савушкіна.

— Сподіваюсь, тепер ви інакше дивитесь на мерзенну діяльність спекулянта?

— Все одно діло гидотне, — сказав Савушкін.

— Але явно вигідне, — заперечив Марков. — Оцей ось клапоть полотна знаєте, що коштує? Мовчите? Скромність перемагає? Цьому вашому клаптю ціни нема, дорогий Савушкін. Дякую вам за вашу чудову роботу. А з Хорманом, значить, так і не попрощались?

— Не було часу.

— Недобре, Савушкін, — сміявся Марков, — неввічливо. Він же образитися може. Стільки для вас зробив, а ви так по-хамському з ним повелися.

Вони обидва весело сміялись.

— Днів зо два відпочиньте, а потім у похід, — сказав Марков.

— Куди?

— У місто. Всі туди перебираємось.

У місто перебирались Марков, Савушкін, Галя Громова, юний ад'ютант Маркова Коля і Будницький з двадцятьма своїми бійцями. Семеро бійців було вирішено залишити на базі як резерв і для її охорони. З допомогою підпільників у місті вже підготовлено приміщення, де базуватиметься Марков. Будницький і його група оселяться у родичів одного з бійців. Підпільники перевірили це місце. Воно було дуже зручне: будинок стояв на відшибі, рядом з міським кладовищем, зразу за яким починалась неозора рівнина, заросла кущами і покраяна глибокими балками. Запасна рація, частина майна і боєприпаси для групи Будницького були вже перекинуті в місто. Остаточно уточнювався маршрут переходу. Найважчою і небезпечною його ділянкою вважався самий підхід до міста.

Товариш Олексій і його люди вважали, що до міста треба вийти через заболочений ліс, але стежки там добре знав тільки один чоловік — лісник Матвєєв, якого ось уже третій день не могли знайти. Біля його хати в лісі чергували партизанські розвідники, але дід наче у воду впав.

Усе було готове до переходу. Лише Будницький, як завжди, вважав, що він ще не все сказав своєму заступникові Кудрявцеву, який лишався на базі з шістьма бійцями. Він буквально не відходив од Кудрявцева і доймав його нескінченними перевірними запитаннями. Потім Будницький атакував Ловейка, який входив у сімку тих, що лишалися.

З ним він розмовляв трохи інакше.

— Ти не забув, сподіваюсь, як ми тебе судили за злочинне самовілля?

— Таке не забувається, — похмуро буркнув Ловейко.

— От і добре. Значить, тобі все ясно? Наказ Кудрявцева — закон. А коли доведеться наказувати самому, що спочатку робитимеш?

— Думатиму.

— Про що?

— Про бійців, от про що. І щоб краще виконати завдання. І без втрат.

— Правильно, Ловейко, — радів Будницький. — Будеш так робити, дивись, ми тобі і повернемо високе партійне звання. Чи воно тобі ні до чого?

Ловейко всією своєю важкою постаттю повернувся до Будницького, очі його недобре блиснули.

— Гаразд, гаразд, — примирливо сказав Будницький. — Я ж тільки питаю.

Будницький знову поспішав до Кудрявцева. Йому раптом здалося, що той забув, як треба тримати зв'язок з партизанами…

Найбільше за всіх хвилювався, чекаючи походу в місто, Коля. Він знав, що Марков довго не міг вирішити, чи прати його з собою. А тут ще ця історія з Галиним портретом. Але він поклявся собі показати всім свою партизанську витримку і жодного разу ні з ким не заговорив про похід у місто, вдавав, ніби йому абсолютно однаково, де бути, — він солдат, і для нього не має значення де воювати, аби не сидіти склавши руки. Але Марков бачив, як хвилюється хлопчина, як він весь напружується, коли починається розмова про перехід у