Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний

Той злякався:

— Може, зробимо паузу?

— Ніяких пауз однозначно!

Лукас зрозумів, що цього разу він уже не витримає. Вони ввергнуть його й не в Тускарору, а в Маріанську западину, і він захлинеться. Олсон повернув до нього свою енцефалітну потилицю. Зараз приготує диявольську суміш, впорсне Лукасові в вену, й кінець. Колись він жартома формулював закони ям, сидячи на краю розпеченої Аравійської пустелі. Тепер сам опинився на краю найглибшої ями на світі. Не слід поспішати, коли знаєш, що попереду яма. Не слід поспішати… не слід…

Олсон зробив укол, і анектин почав діяти майже негайно. Лукас задихався і гинув. Ор уже квакав над ним по-жаб’ячому, але що йому до Ора! Йому потрібна була поміч. Де Пат? Чому її немає поруч? З нею він би порятувався. Вони просто б утекли, вислизнули від цих катів, виприснули з їхніх лабет. Він біг разом з Пат над вогняною тріщиною в ісландській землі, возносив молитву крижаним полям Гренландії, ховався серед тисячолітніх глиняних пагорбів Афросіаба, слухав ревіння гіпопотамів у серці пітьми. Пат зникла за мить до того, як препарат перестав діяти, але й та мить розтягнулася для Лукаса на цілі віки, і він зрозумів, що наступного разу буде безсилою навіть Пат.

Невже вони знов його мучитимуть?

Ор кричав! Ніколи не думав Лукас, що одноклітинні істоти можуть ще й кричати. Той вимагав, щоб Олсон негайно зробив новий укол. Ще один, і ще, і ще!

— Ми паралізуємо йому мозок, — злякався вже й Хантер.

— Мені однозначно потрібен не його мозок, а підпис під угодою. Доктор Олсон, чого ви стоїте? Дійте!

Це вже був кінець, та Лукас і тут знайшов порятунок. Він уже не був самим собою, а був південно-корейськими студентами, яких мерзенний диктатор давить американським газом, він був ольстерськими юнаками, що вмирають один за одним в голодовці протесту перед холодним як камінь поглядом «залізної леді», він був намібійськими партизанами, яких розстрілюють паровські вертольоти, і дітьми палестинських біженців, що гинуть під ізраїльськими ракетами.

І всі вони своїми смертями повернули його до життя.

Доктор Олсон здійняв бунт, коли Ор знову став домагатися, щоб він продовжував тортури.

— Організм не витримає.

— Це однозначно спортсмен. Вам нічого боятися.

— Саме в спортсменів часто може настати шок. Я не можу відповідати за наслідки.

— А ви й не відповідайте.

— Коли містер Лукас справився навіть з місіс Олсон, то що йому якийсь там хімічний препаратик? — обізвався Хантер.

— Він не підпускав її до себе! — верескнув Олсон. — Вона заприсягалася, що він…

— А я що кажу? Щоб утриматися на безпечній відстані від такої зміюки — який треба мати організм? Але ми захопилися, доктор Ор. Вам не здається? Нуди ми поспішаємо? Океан широкий, яхта міцна, наш друг нікуди не втече. До того ж я голодний, як усі ті акули, що супроводжують яхту. Доктор Олсон розбестив їх, підгодовуючи свіжою чоловічиною, і вони просто збісилися!

— Ви однозначно розбалакалися, доктор Хантер, — промимрив Ор, — але ви справді маєте слушність. Доктор Олсон, підготуйте все на завтра.

Вони мучили його знов і знов. Ми крутимось довкола колючого кактуса, колючого кактуса, кол… Коли б не така жорстока, їхня впертість могла б видатися комічною. Справді: чого вони домагалися? Він шукав особливу форму енергії, яка породжує розум, а вони заповзялися зробити цю (ще не відкриту!) енергію власністю Америки, точніше: якоїсь купки людей. Так ніби явище природи може мати кольори національного прапора і купується за долари.

Ми крутимось довкола кол…

Нарешті вони виснажилися самі і, десь порадившись (а може, перегризлися, як собаки!), прислали до Лукаса різника Олсона, який мав повідомити про даровану ними милість. Вони дають Лукасові час і змогу ще й ще раз поміркувати, дарують йому (до визначеного ними часу!) свободу і все інше, бо вони добрі, гуманні, демократичні і толерантні.

— Я добрий, — не страждаючи від скромності, заявив Олсон. — Це я наполіг, щоб…

— Так, ви добрий, — з трудом усміхнувся Лукас, — ви добрий. Людина відрізняється від корови в двадцять разів, ви не відрізняєтесь від найхижіших витворів природи, Олсон!

— Навіщо нам ображати один одного? Ми можемо бути з вами навіть друзями, містер Лукас.

— Може, завдяки вашій чарівній місіс Олсон? Попереджаю вас, що коли ви розплутаєте на мені оце реміняччя, я найперше викину за борт вашу лахудру!

— Містер Лукас!

— А вже тоді вас і ще отих так званих докториків!

— Коли так, я вмиваю руки, — позадкував до дверей каюти Олсон, — я пришлю сюди боцмана і двох матросів, хай вже пораються з вами вони…

Лукасові повернули його одяг (кишені передбачливо вичистили), з місця тортур перевели до невеличкої каюти на кормі, опецькуватий боцман, жуючи гумку, сказав:

— Можете виходити й на палубу, але не раджу кидатися за борт. До берега кілька сот миль, у. воді — повно акул.

— Дякую. Мені вже сказали про акул.

А сам подумав: які ж акули страшніші — ті, що в воді, чи оці, поряд?

Але воля, хоч і обмежена, тимчасова, куца й нікчемна, була для його змученої душі (про тіло вже й не казати!) мов найвищий дар небес.

Він прокинувся від якогось внутрішнього поштовху. Що це було? Надто потужна хвиля вдарила в борт яхти, хтось стукав у двері його каюти, крик уночі, стогін, поклик? Лукас трохи полежав у темряві, тоді сів на ліжку, посидів, схиливши голову, ще задурену міцним сном. Почуття незвичності, від якого, мабуть, і прокинувся, не зникло. Що то було-тривога, загроза, надія? Лукас нарешті зборов сон остаточно, стріпнувся, встав, зробив кілька різких рухів руками, наблизився до ілюмінатора. За скляним більмастим оком не було ні фосфоричного сяяння хвиль, ні зодіакального пилу, ні глибокої чорноти безмежних просторів — погляд наштовхнувся на