Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян

— Ну й диваки ж оті французи, я вам скажу! Вони й справді вірять, що англійці заодно з ними і що фюрер злякався й відступив. Тим часом про відступ і мови не може бути. Для чого дратувати гусей, коли й так відомо, про що думають англійці?

— Про що ж, по-вашому, вони думають?

— Англійці просто попереджають свого партнера, щоб французи не покладали особливих надій на допомогу Лондона.

— Не може бути!

— У політиці все буває! Невже вам знову потрібен доказ?

У Лемке був вигляд переможця. Оберштурмбанфюpep поліз у кишеню і, діставши звідти папір, подав Василеві.

Це була копія конфіденціальної ноти Форін Офіс французькому міністерству закордонних справ. Чорним по білому було написано: «Надзвичайно важливо, щоб французький уряд не мав ніяких ілюзій щодо позиції англійського уряду, коли спільні зусилля, спрямовані на мирне розв'язання чехословацького питання, зазнають краху…»

— Наші хлопці з розвідки працюють чудово, правда? Не встигли французи отямитися від шоку, одержавши таку ноту, як її точна копія лежала на столі у фюрера. Не треба бути великим мудрецем, щоб зрозуміти: спільного виступу на захист Чехословаччини не буде! — сказав Лемке.

— Так, схоже на це, — відповів Василь.

Того ж дня Василь переписав ноту умовним шрифтом і переправив Стамбулову в Софію, щоб той передав «батькові»…

Надійшла листівка від Германа — він просив сповістити, чи не потрібен конторі «Стандард ойл компані» досвідчений рахівник із спеціальною освітою.

Такі пропозиції надходили часто від різних людей і ніякої підозри викликати не могли. Листівка свідчила, що Германові треба побачитися з Василем…

— Мені хотілося показати вам дещо, — сказав майстер, коли вони зустрілися на конспіративній квартирі, і подав Василеві четвертий номер газети «Червоний прапор», яка виходила двічі на місяць. — Послухайте, що тут написано! — Надівши окуляри, він почав читати звернення до німецького народу, надруковане на першій сторінці:

«Дорогі співвітчизники!

Є люди, які із сльозами подиву на очах радіють перемогам фюрера. Ще б пак — він же втілює в життя віковічні мрії німецьких капіталістів та поміщиків про велику Німеччину.

Так, Австрію силою приєднано до рейху, на черзі Чехословаччина. У нас ще багато сусідів, і вони можуть стати легкою нашою здобиччю, якщо ми того схочемо.

Дорогі співвітчизники!

Запам'ятайте одну просту істину — нація, що пригнічує інші народи, не може бути вільна сама. Подумайте про майбутнє, поки не пізно. Не сприяйте злочинам націстів на чолі з Гітлером, не ганьбіть свою батьківщину, не викликайте гнів і ненависть до нас в інших народів. Не забувайте, що рано чи пізно настане час розплати.

Ми, антифашисти, закликаємо вас до боротьби з фашизмом. Заступимо шлях авантюрам: трудящим потрібен мир, робота, дружба, а не велика Німеччина, створена на могилах мільйонів.

Геть фашизм! Геть війну! Геть Гітлера!

Хай живе на землі мир і демократія!

6 червня 1938 року,

м. Берлін».

— Ну як? — спитав Герман, закінчивши читати.

— Це якраз те, що сьогодні потрібно!.. А що, товаришу Германе, у вас є надійні зв'язкові на заводах і фабриках? Доходить газета до робітників?

— Аякже! Невже ви думаєте, що ми друкуємо газету, долаючи тисячі перешкод, ризикуючи головою заради власного вдоволення? У нас понад півсотні зв'язкових. Вони встигли уже поширити свіжий номер. Подекуди розклеїли на стінах курилок або підкинули у шафочки робітників…

…Після Мюнхена гітлерівці вважали, що їм дозволено все, що в світі немає сили, здатної вистояти проти Німеччини. Готуючись до великої війни, вони посилили репресії всередині країни. Агенти гестапо арештовували людей за найменшою підозрою просто на вулиці і без суду й слідства вивозили їх у концентраційні табори. Обшукам і арештам не було краю. Посилено стежили і за іноземцями, — Василь відчував це на кожному кроці.

Якось удень Ліза подзвонила йому в контору і сказала, що тільки-но арештували садівника Мюллера, а тепер агенти поліції вимагають, щоб їх впустили в особняк зробити обшук.

— Я замкнула двері й відмовилася впустити їх у дім. Але вони не перестають стукати і наполягають, щоб їм відчинили, погрожують висадити двері… Не знаю, що робити?

— Передусім не хвилюйся. Двері не відчиняй. Не висадять, не бійся. Я зараз приїду! — Повісивши трубку, Василь подзвонив генеральному консулові О'Кейлі й помчав додому.

Агенти гестапо тупцяли біля під'їзду, не наважуючись висадити двері багатого особняка, що належав американцеві.

— В чому справа, панове? — сердито запитав Василь. — Чому ви так поводитесь біля мого дому?

Офіцер сказав, точніше відрапортував по-військовому:

— Нам відомо, що ваш садівник Мюллер — комуніст і зв'язаний із підпільною підривною організацією.

— Ну то й що?

— Бачте, при обшуку ми нічого не знайшли в нього…

— Тим більше незрозуміло, що вам треба в моїй господі!

— Він… я хотів сказати — Мюллер… міг сховати папери у вас…

— Дивна у вас логіка, пане офіцере!.. У садівника нічого не знайшли і тому надумали зробити обшук у домі американського підданого, представника компанії, що постачає вашій країні нафту. Вважаючи такий вчинок з вашого боку актом зовсім неприпустимо свавілля і проявом недружелюбства в ставленні до мене та компанії, яку я маю честь репрезентувати, я змушений буду повідомити про це рейхсмаршала пана Герінга! Доки не одержу позитивної відповіді, припиняю всякі операції!

— Але ж ми не зробили у вас обшуку! — Офіцер знітився: те, що американець згадав їм всемогутнього рейхсмаршала, справило на нього велике враження.

У цей час до хвіртки саду підкотив лімузин, на якому були дипломатичні номерні знаки. З машини вийшов генеральний консул Сполучених Штатів Америки в Берліні. Він відрекомендувався офіцерові й запитав, на якій підставі і за чиїм наказом поліція