Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян
— У Берліні. Дзвоню з готелю «Адлон».
— Вийдіть на вулицю. Я зараз приїду, хочеться скоріш обняти вас!
Повертаючись із Сар'яном. додому, Василь дізнався, що той прибув у Берлін як спеціальний кореспондент своєї газети, щоб написати про приїзд до Німеччини дуче і про те, як його прийме Гітлер.
Невже зустріч двох диктаторів така подія, що газети посилають спеціальних кореспондентів? — спитав Василь.
— Справа, звичайно, не в зустрічі, а в тому, що за нею криється. Є точні відомості, що Італія приєднається цо антикомінтернівського пакту, укладеного між Німеччиною Та Японією. Ну, а Гітлер зробить усе, щоб мати згоду дуче на аншлюс Австрії…
Ліза була вельми рада несподіваному гостеві.
— Ах, мосьє Сар'яне, ви не можете собі уявити, які ми тут самітні і як часто згадуємо час, проведений у вашій віллі під Парижем! Як ви поживаєте, як Жаннет?
— Дякую, все більш-менш добре, якщо можна назвати добрим наш бурхливий час!.. Ми з Жаннет теж часто згадуємо вас і сумуємо: мабуть, до тих щасливих днів нема вороття… — Журналіст, завжди жвавий, життєрадісний, сьогодні був замислений, стурбований. У його шевелюрі побільшало сивих ниток. Під чорними, як маслини, ясними очима позначилися темні кола.
Василь дістав з буфета вермут і налив у келехи. — Вип'ємо за добро, за те, щоб у світі запанував розум! — Він підняв келех.
— Амінь! — відповів Сар'ян і випив.
— Розповідайте ж, що діється в Парижі.
— Веселого мало. Ви читали, звісно, про падіння кабінету Леона Блюма?.. Зрадивши іспанських республіканців, проводячи дволику політику, я б сказав, підлу і боягузливу, Блюм сам, своїми власними руками убив Народний фронт і відкрив шлях реакції. Тепер ніхто не має сумніву, що новий радикал-соціалістичний уряд Шотана — Блюма готовий піти на будь-які поступки диктаторам, аби тільки уникнути війни. Всі розуміють, що Гітлер незабаром загарбає Австрію, а потім візьметься до Чехословаччини. Але ніхто не вживає ніяких заходів, щоб покласти край домаганням диктатора. Впливовий депутат Фланден закликає у французьких Національних зборах: «Не виявляймо героїзму задля Австрії, краще сховаймося за нашою лінією Мажіно». Пацифісти з профспілки вчителів йому підспівують: «Ми краще схопимо ляпаса, ніж кулю в лоб». Нащадки Великої Французької революції такі боягузливі, що ризикують лишитися сам на сам із озброєною до зубів Німеччиною, яка прагне реваншу і помсти.
— А як поводяться мої друзі — де ла Граммон, Маріньє, художник Борро?
— Де ла Граммона обрали на додаткових виборах депутатом Національних зборів. Наскільки я знаю, він стоїть на чіткій позиції і очолює в парламенті групу послідовних антифашистів. Маріньє як був чиновником, так ним і лишився, хоч і вважає, що він — людина прогресивних поглядів. Ненавидячи фашизм, він так само ненавидить комуністів, соціалістів і всіх, хто захищає інтереси простих людей. Молодець ваш Борро. Весною він виставив свою нову картину «Вітчизна». Її захоплено зустріли справжні патріоти. Борро тепер — видатний прогресивний художник Франції. Такого не зламаєш і не купиш, у нього тверді переконання, він боротиметься за Францію до кінця!..
Другого дня Сар'ян виїхав до Мюнхена, щоб побувати на церемонії зустрічі фюрером Муссоліні.
Дуже пишна зустріч відбулася 25 листопада, а вранці «Фолькішер беобахтер» надрукувала на першій сторінці звіт про неї. Далі газета розповідала, як фюрер і дуче простували від вокзалу до міста між двома рядами бюстів римських імператорів, нащадком яких вважав себе Муссоліні. Над широким майданом, де натовпи людей вітали дуче, на високій колоні було укріплено велетенську літеру «М»…
Через два дні фюрер і дуче приїхали до Берліна. Василь був свідком цієї «події». Муссоліні стояв попереду в розкішному відкритому автомобілі, а Гітлер — позад нього. Вони врочисто проїхали кілька кілометрів по місту — від імперської канцелярії до Олімпійського стадіону.
28 вересня, о восьмій годині вечора, у Берліні відбувся величезний мітинг. Радіостанції всієї Німеччини передавали, як Гітлер вітав свого гостя — «одного з найвидатніших людей усіх віків, одного з трьох рідкісних геніїв, яких створює не історія, а котрі самі творять історію…» У відповідь Муссоліні теж не поскупився на гучні слова: «Коли фашизм має друга, він іде з ним до кінця. Завтра Європа стане фашистською і сто п'ятнадцять мільйонів душ піднімуться, як один, незламно рішучі…»
Пізно ввечері, провівши Сар'яна до хвіртки, Василь побачив на боковій стежці аркуш паперу і підняв його. У нього здригнулося серце, коли він зрозумів, що тримає невеличку, розміром з листівку газету, під назвою «Червоний прапор» — орган підпільної антифашистської організації в Німеччині. А в лівому куточку, вгорі, було набрано дрібним шрифтом: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»
Отже, підпільна організація живе і діє, Герман дотримав слова. Але як ця газета опинилася тут, на садовій стежці? Підкинув садівник Мюллер — хотів показати багачеві-американцю, що робітничий клас Німеччини живе і діє?..
Під час наступної зустрічі з Василем Вебер відверто висловив своє невдоволення появою підпільної газети, що мала колишню назву — «Червоний прапор».
— Не розумію, чого можна досягти виданням малюсінької газети певного спрямування? Навіщо дратувати фашистів, накликати на себе лють гестапо? — сказав він.
— Любий Вебере, чи не доцільніше нам виявити терпіння і широчінь поглядів?.. Хай кожен бореться з фашизмом, як вважає за потрібне, — для цього всі способи добрі! — відповів Василь.
Підпільна газета справила велике враження на робітників берлінських заводів і фабрик. Газету читали всі — навіть ті, хто стояв осторонь активної боротьби. Агенти гестапо нишпорили по заводах і фабриках, хапали підозрілих осіб, але так і не дізналися, де надруковано газету і хто це зробив.
Поява газети стурбувала власті. Про це розповів Василеві Лемке, що недавно повернувся з Італії.
— На диво живучі оті комуністи! — обурювався він. — Здавалося, усім їм край — запроторили в концентраційні табори не тільки членів цієї партії, але й тих, хто співчував їм. А вони все ще чинять опір, навіть випускають газету! Гітлер наказав добути їх хоч із-під землі. Інакше, каже, всіх розстріляю!.. Відважні вони люди, нічого не скажеш, — несподівано закінчив він.
— Про кого це ви, пане Лемке?
