Прерія - Джеймс Фенімор Купер
— Поле! — ледве дихаючи, докірливо вигукнула Еллен.
— Не бійся, Неллі, — прошепотів простодушний бортник, який навіть і думки не припускав, що хвилювання його коханої може бути викликане не тільки страхом за нього. — Я примірявся до кожного з них, ну, а оку, що вистежило стількох бджіл до їхніх гнізд, можна повірити!
— Я нікого не збираюся силувати, — відказав скватер. — Якщо серце дівчини поривається до поселень, хай так і скаже; я не стану ані перечити, ані ставати на заваді. Кажи, Неллі, чого ти бажаєш, — кажи безбоязно і безсторонньо. Хочеш ти покинути нас і повернутися з цим молодцем до поселень а чи залишишся і розділиш з нами те убоге майно, яке ми маємо і щиросердо тобі пропонуємо?
Зрозумівши, що від неї чекають вирішального слова, Еллен більше не вагалася. Спочатку вона дивилась боязко, ніяково. Але потім зашарілася, стала дихати поривчасто, схвильовано, — очевидно, природжена жвавість узяла гору над дівочою сором'язливістю.
— Ви прихистили мене, сироту, вбогу й нікому не потрібну, — мовила вона тремтливим голосом, — тоді, коли інші, багачі, можна сказати, проти вас, покинули мене. Хай небо благословить вас за вашу добрість! Того, що я зробила для вас, ніколи не вистачить, щоб відплатити бодай за це ваше добре діло. Мені не подобається ваше життя. Воно зовсім не схоже на те, до якого я звикла змалку, і я не хочу отак жити. І все-таки, якби ви не викрадали оцієї милої, лагідної пані, я б ніколи не пішла від вас, поки ви самі сказали б: «Іди собі з богом!»
— То був лихий вчинок, каюсь; але я зроблю що можу, аби все виправити, нікому не зашкодивши. А тепер кажи відверто: залишаєшся ти чи ні?
— Я обіцяла цій пані, — мовила Еллен, знов опустивши очі, — не покидати її; вона через нас зазнала багато горя, отож має право сподіватися, що я дотримаю свого слова.
— Розв'яжіть цього хлопця, — звелів Ішмаел. Коли його наказ виконали, він покликав синів і вишикував їх перед Еллен. — А тепер кажи правду, без вивертів. Оце все, що я можу тобі запропонувати, окрім щирого прийому.
Розгублена дівчина зніяковіло переводила погляд з одного юнака на іншого, поки зупинилася на стривоженому обличчі Пола. І тут почуття взяли гору над вимогами пристойності. Вона кинулася бортнику в обійми і голосно заплакала — вибір був зроблений. Ішмаел наказав синам відійти і, вельми засмучений, хоч і не дуже здивований таким перебігом подій, більше не вагався.
— Візьми її, — сказав він, — та поводься з нею чесно й лагідно. Таку жінку кожен з радістю взяв би до свого дому, і мені дуже прикро було б почути, що з нею щось скоїлось. Отже, я розрахувався з усіма, і, сподіваюсь, справедливо, нікого не образивши і не зачепивши нічиїх інтересів. Маю тільки ще одне запитання — до капітана: ти їдеш до поселень на моїх фургонах чи ні?
— Я чув, що солдати в мого загону шукають мене неподалік селищ пауні, — відповів Мідлтон. — Отож я думаю поїхати з вождем, щоб там зустрітися з ними.
— Тоді що швидше ми розлучимося, то краще. В улоговині пасеться багато коней. Вибери яких хочеш, і йди собі з миром.
— Це неможливо, поки ви не звільните старого, що більш як півсторіччя був другом моєї сім'ї. Чим він завинив, що ви його тримаєте в полоні?
— Не запитуй про те, у відповідь на що почуєш тільки брехню, — похмуро відказав скватер. — У мене свої рахунки з трапером, і офіцерові Штатів нема чого в них втручатися. Йди, поки перед тобою вільний шлях.
— Добру пораду дає цей чоловік, і вам усім незле послухатися її, — зауважив старий, анітрохи, здавалося, не стурбований своїм непевним становищем. — Племена сіу — численні, і проливати кров їм не первина. Ніхто не скаже, чи довго вони зволікатимуть з помстою. Тим-то я теж кажу вам: йдіть звідси. І вважайте, щоб знов не вскочити в пожежу, коли переходитимете через улоговини, бо цієї пори року чесні мисливці часто палять траву, аби весною буйволам була зелена та соковита паша.
— Я був би не тільки невдячний, а й завинив би перед законом, коли б залишив напризволяще бранця, хай навіть і з його згоди, не дізнавшись, у чому його звинувачують. Тим паче, що ми всі, може, були мимовільними співучасниками його злочину.
— Досить буде з тебе, коли ти дізнаєшся, що він таки заслуговує кари?
— Тоді я змушений буду змінити думку про нього.
— Ну, то дивись, — сказав Ішмаел, підносячи до капітанових очей кулю, що її знайшли в одязі вбитого Ейси. — Ось цим шматочком свинцю він звалив хлопця, котрим міг пишатися будь-який батько!
— Я не вірю, що він зробив це, — хіба захищав своє життя чи ж спонуканий якою іншою важливою причиною. Правда, він знав про смерть твого сина, бо сам вказав на той чагарник, де лежав труп. Але я нізащо не повірю, — коли він, звичайно, сам не зізнається, — що старий навмисне вбив твого сина.
— Я довго жив, — почав трапер, зрозумівши із загальної мовчанки, що всі чекають, аби він спростував це тяжке звинувачення, — і на своєму віку бачив чимало зла. Я бачив, як блукачі-ведмеді й спритні пуми билися за смачний шматок здобичі. Не раз я бачив, як розумні люди стинались у смертельній боротьбі, й тоді торжествував людський безум. Що ж до мене, то скажу, не вихваляючись: хоч я підносив руку проти зла і гноблення, вона ніколи не завдавала удару, за який мені довелося б червоніти на суді, грізнішому за цей.
— Якщо мій батько позбавив життя свого одноплеменця, — сказав молодий пауні, який, побачивши кулю та завваживши вираз обличчя присутніх, миттю збагнув, що й до чого, — то хай він віддасться друзям загиблого, як то личить воїнові. Він надто справедливий, щоб його тягли до суду в путах.
— Сподіваюсь, хлопче, що ти не помилився в мені. Якби я зробив те чорне діло, в якому мене звинувачують, у мене вистачило б мужності прийти і самому підставити голову під караючий удар, як учинив би кожний благородний і чесний індіанець. — І, поглядом запевнивши свого стривоженого червоношкірого друга, що він не винний, старий
