Джура. Далека пустеля - Ульмас Рахімбекович Умарбеков

В Алмалик ми дісталися з першими променями сонця, що саме виглянуло з-за гір.

— То це і є Ураз? — спитав Зубов, поглянувши на нашого бранця, що сидів, похнюпивши голову. — Викапаний басмач, мерзотник! Попомучилися з ним?

— Ні, — відповів Джура.

Зубов поглянув на мене.

— Шукуров!..

— Сабір, — нагадав я.

— Гаразд, Сабір. А ти що скажеш?

— Те саме скажу, товаришу Зубов, — відповів я. — Не намучилися. Він саме намаз відправляв, коли ми прийшли.

— От бачите! — не знати чого зрадів Зубов. — Релігія теж, буває, користь приносить. Та ще кому! Більшовикам! Ну, то що, приятелю? — він повернувся до Ураза. — Кажуть, ти заприсягся був мене повісити? А що ж тепер буде?

Ураз промовчав.

— Дурень ти, приятелю, безголовий дурень, — вів своєї Зубов. — Ну, що чабанові можуть дати басмачі?! Нагородив тебе бог силою, та розумом обділив. Макаров!

До кімнати увійшов вартовий.

— Виведи, — Зубов кивнув головою на Ураза. — Ми з ним пізніше побалакаємо.

Ураз знічено підвівся з місця. Обличчя його стало мов неживе. Біля порога спинився.

— Міліціє, — сказав, не дивлячись на нас, — кухоль дружині поверни. У хазяйстві згодиться.

— Повернемо, не хвилюйся, — пообіцяв Джура.

Мені нараз стало жаль Ураза. Якби моє право, я б його зовсім відпустив. «Іди собі, сказав би, ти вільний».

Вартовий вийшов слідом за басмачем. Підвівся і Зубов.

— Треба хліб відправити в Тангатопди. Народ там голодує. Двох чоловік досить для супроводу. А ви відпочивайте, Шукуров!

Я не озвався.

— Ах так, Сабір… — згадав Зубов. — Сабіре!

— Слухаю! — відповів я й підвівся з стільця.

— Подобається тобі Уразів кінь?

— Дуже…

— За успішне виконання завдання віддаємо його тобі як нагороду.

— Дякую! — не міг я стримати радості.

— Тільки не забудь, — додав Зубов, підкрутивши вуса, — сядеш на нього — кожен собака побачить, що ти на Уразовому коні. Не злякаєшся?

— Ні, — відповів я й усміхнувся.

— Молодець! — похвалив Зубов і вийшов.

— Ходімо, Сабіре, виспатись треба, — гукнув Джура. — Та захопи кухоль, потім Уразовій дружині повернемо. А я сам дам коням і теж прийду.

Сказав він це, а в мене й сліду не лишилося в душі від радісного настрою. Уранці ми ще втрьох; їли плов з цього кухля, і пучки наші стрічалися над ним. А тепер Ураз під вартою, і невідомо, що з ним буде далі. Я згадав його дружину, що, тримаючи на руках немовля, питала з тривогою в голосі: «Коли вас чекати?» — і серце моє ще дужче защеміло.

— Джуро-ака[13], — спитав я стиха, — а що Уразові буде?

Джура довго мовчав, а потім сказав у задумі:

— Це від нього самого залежить.

Я не зрозумів відповіді, проте відчув, що Джура також думає про долю Ураза, і трохи заспокоївся. З одного боку, як сказав би Зубов, жаліти «затятого басмача» було принаймні недоречно. Чи пожаліли б вони нас, якби ми попалися їм до рук? Може, саме Ураз і постріляв би полонених. Присягався ж він повісити Зубова! І все-таки тепер він у мене, та і в Джури — я це бачив — викликав співчуття і жаль.

У кімнаті, де жив Джура, хтось уже встиг поставити ще одне ліжко, біля самого вікна. Скинувши чоботи, я приліг на ньому і заплющив очі. Та сну не було. В моїй уяві зринали картини нашої нічної пригоди. Перед очима раз у раз з'являлися Ураз і його молода жінка, що, притиснувши до грудей дитя, благально дивилася то на чоловіка, то на нас; зринали руїни Селькельди, у вухах озивалися слова Джури, надтріснутий Уразів сміх, їхні розмови про Аппанбая та Махкамбая. Хто вони такі? Навіщо Джурі знати минуле Худайберди, ім'я його матері. Усе це мене цікавило й бентежило, не даючи спати.

Справді-бо, навіщо ДПУ знати про минуле ворога, що однаково рано чи пізно попадеться нам у руки, як не живий, то мертвий. А наш обов'язок — його спіймати, щоб тут, на нашій землі, запанував мир і спокій. Отож мене щиро дивувала поведінка Джури, а якщо точніше сказати, я її просто не розумів. Звичайно, смішно навіть думати, ніби він ворог. Якби це було так, Джура не ловив би Ураза або принаймні дав би йому втекти по дорозі до Алмалика. Зрештою й Ураз говорив з ним не так, як говорять зі своїми. І все-таки щось змінилося в поводженні Джури після того, як ми спіймали Ураза, — якийсь він надто замислений став, чи що. Я давно це помітив… От і зараз: прийшов, ліг, а спати — не спить, як і я. З боку на бік перевертається. А тепер ось сів просто на ліжку, підібгавши під себе схрещені ноги, скрутив цигарку і смалить. Кімната в одну мить сповнилася їдкого диму, аж я закашлявся.

— Збудив я тебе? — ніби вибачаючись, проказав Джура. — Не можу заснути.

— Та я й сам не спав, — признався я.

— Ти не куриш?

— Ні.

— От і добре, — похвалив Джура. — Раніше я нас[14] закладав під язик. Та Зубов сварився. Тоді я почав курити. А воно один чорт — що собака, що хорт. Але поки курю, ніби відпочиваю. А ти ж чого не спиш?

— Та так просто… А ви? — спитав я, поглянувши на нього.

— Оце ж і я так просто. Правильно ти сказав, — мовив Джура. — Хочеться полежати, ні про що не думаючи, аж не виходить.