Джура. Далека пустеля - Ульмас Рахімбекович Умарбеков

і кожну свою думку вмів висловити коротко і просто. Я від першого дня був зачарований цим його вмінням. А згодом ще багато чого навчився в нього і на все життя полюбив цю людину. Хоч би де я був, хоч би що говорив, перед очима в мене раз у раз виникає його спокійне обличчя, і я чую його розважливу мову. Я дуже хочу бути схожим на нього, навіть говорити так, як він.

Того разу я лишився ночувати в Джури. Він мешкав в одній з кімнат великого, з верандою і просторим подвір'ям будинку, конфіскованого в якогось багатія і відданого алмаликській міліції. Кімната була порожня: крім залізного ліжка, в ній не було нічого. Джура постелився долі, а мені відступив своє ліжко. Я не погоджувався, та Джура і слухати не хотів.

— Лягай, лягай. Завтра ще одне ліжко поставимо. Тут і житимеш.

Заперечувати було марно. Я ліг, але довго не міг заснути. Встав і розчинив вікно, виглянув надвір. Стояла тиха осіння ніч. На темному, бездонно високому небі, мов далекі пломінчики каганця, поблимували де-не-де зорі. І більше нічого не було ані видно, ані чутно. Алмалик поринув у глибокий сон, наче все довкола затопила безшелесна вода. Джура як ліг, так одразу й заснув. Пережиті роки вже полишили свої безжальні знаки на його сухорлявому обличчі, що було зараз спокійне і безтурботне, як і ця глибока ніч. Мені здалося, що один тільки я не спав у цілому світі. Проте спокій уже оселився і в моїй душі, у моїх думках… Нове місце, нова робота більше не лякали мене, скоріше навіть вабили, і хоч моє майбутнє, як і ця безшелесна ніч, було сповнене темряви й невідомості, я був певен, що його визначатимуть події, які досі мені й не снилися.

Отак почався й скінчився мій перший день в Алмалику, що докорінно змінив моє життя, кинувши мене в обійми небезпечного і тривожного світу.

Уранці Джура збудив мене. Надворі стояв густий сірий туман. Опівнічні думки, видно, ще не вивітрилися в мене з голови, бо я відразу й не збагнув, де опинився. Та, почувши голос Джури, помалу прийшов до тями.

— Час уставати, ука, — сказав він і вийшов надвір.

За ним, похапки вдягнувшись, вискочив і я.

— Поснідаємо в дорозі, — мовив Джура. — До вечора ми повинні заїхати в Бештерак. Он твоя коняка. Сідай.

Посеред двору я побачив шкапу, прив'язану до груші. Вона була, мабуть, така сама оспала, як і я.

— Старенька. Бігати вже не може, — пояснив Джура. — Але, якщо сьогодні ми упораємо одне діло, матимеш доброго коня. Ну, рушаймо!

Виїжджаючи з воріт, Джура згадав:

— Богирсаки забув.

Я скоренько метнувся по свій клунок, і ми рушили один за одним по курній дорозі. Джура казав правду — бідолашна шкапина була стара, та ще й — на лихо — кульгава, бо, певно, десь загубила підкову. Раз у раз підбадьорюючи її лозиною, я наздоганяв Джуру, та за мить знову лишався позаду.

— Ви всіх новачків такими шкапами наділяєте? — урвався мені зрештою терпець.

— І за таку подякуй, — усміхнувшись, мовив Джура. — Якби не добув, довелося б тобі пішки йти. Ану, дістань кілька богирсаків.

Я простягнув йому клунок.

Десь опівдні ми дісталися до зруйнованого й покинутого кишлаку на гірському узбіччі. Поблизу не було жодної живої душі, жодної худобини. Оселі без покрівель, провалені дували, земля всіяна здоровецькими камінними брилами, що їх обома руками годі обійняти. Такого руйновища я ще ніколи не бачив.

— Що тут сталося? — спитав я, зіскочивши з конячини.

— Цю місцину люди називають Селькельди, тобто «сель пройшов», — пояснив Джура. — Щороку потік селю, збігаючи з гір, нищить худобу, будівлі і навіть людей. Цей сель не ліпший від басмачів. Кілька років тому держава виділила людям, що жили тут, землю поблизу Алмалика. От увесь кишлак туди й переселився.

— А хіба не можна було греблю якусь поставити, щоб людям не довелося переселятися? — здивовано спитав я.

— Яку там греблю, ука, де для такого будівництва сили і коштів узяти? Тепер легше переселитися, аніж греблю насипати. Вільної землі у нас багато, а сили поки що мало. Колись прийде час, оживуть ці місця, зміняться невпізнанно. Будемо живі-здорові, тут такі кишлаки виростуть, усім на подив. І люди, що відселилися тепер, як схочуть, зможуть повернутися на рідну землю. Ось так, а тепер поглянь, що там у тебе є попоїсти?

Я розв'язав клунок — у ньому лишилося з десяток богирсаків та півперепічки. Сівши поряд, ми не кваплячись почали обідати.

— Одразу видно — пестунчик ти у своєї матусі… — жартома мовив Джура, розламуючи перепічку на менші кусники.

— Звідки ви знаєте? — всміхнувшись, поцікавився я.

— На сметані замішувала тісто. Давно я нічого смачнішого не їв.

Я підсунув рештки перепічки ближче до Джури, а сам заходився біля богирсаків.

— Отже, ти сам ташкентський? — поцікавився Джура.

— Так. Мій батько вчитель. Він ще до революції школу відкрив. Його звуть Міршукур-домла. Може, чули про нього?

— Ні, не чув. А я родом з Тойтюбе. Потім ми переїхали сюди, в Шагози. — Джура кивнув у бік гірських відрогів. — Це недалеко за Бештераком. Біля самого підніжжя он тих гір. Доводилося тут бувати?

— Тут?! — здивувавсь я. — Ні, я сюди вперше заїхав.

— Ну, як не доводилося, то ще побуваєш. Ось спіймаємо Худайберди — і побачиш мій кишлак. А зараз небезпечно: Шагози — басмацьке гніздо. Ну, то що, відпочив, поїдемо далі? Твоя конячка, либонь, теж трохи перепочила.

— Рушаймо, — погодився я.

Ми знову посідали на коней. Незабаром відчули, що стало холодніше. Знявся легкий вітер. Він приніс від підгір'я якісь солодкі пахощі. Ми їхали та їхали, аж поки стали помалу мерхнути іі темнішати вкриті снігом верхів'я гір.

— Ну от, тепер уже й Бештерак недалеко, — мовив Джура, вказуючи на згір'я, що громадилося попереду. — Перевалимо через отой горб