Джура. Далека пустеля - Ульмас Рахімбекович Умарбеков
— Сімнадцять.
— Е-е, та ти ще зовсім дитя. Тобі ще нема чим журитися. — Джура скрушно зітхнув. — А мені вже сорок шостий пішов. Лежу, копирсаюся в пам'яті — от і нема спокою. Сьогодні взагалі в голові у мене якийсь розгардіяш. Думки, хлопче, така штука, тільки дай їм волю, до сухот доведуть.
— Про що ж ви думаєте? — поцікавився я, не зважившись прямо спитати про хадж та про загадкову розмову Джури з Уразом.
— Є мені про що думати, — мовив Джура. — Я в твоєму віці вже був одружений. Могли й діти бути. Може, навіть старші за тебе.
— А жінка ваша… вона що, померла? — спитав я.
— Не знаю. — Джура знову скрутив цигарку. — Нічого тобі не можу сказати. Може, померла, а може, живе десь…
Він затягнувся два-три рази і, замислившись, замовк.
— Учора я тобі казав, — промовив він трохи згодом, — що родом я з Тойтюбе. Там і виріс. Тільки батьків не пам'ятаю…
Того разу я почув неймовірну історію, що вкрай розтривожила мене, примусила замислитись над тим, який все-таки складний цей нібито знайомий нам світ, скільки дивовижних таємниць ховає він у собі. Історія була така незвичайна, що могла б здатися вигадкою, коли б її розповів мені не Джура, який сам зажив усіх тих пригод. Хіба ж можна було йому не вірити. Я й досі чую його сповнений муки голос, бачу його зажурені очі…
— Мати моя померла від пологів одразу після того, як я з'явився на світ, — розповідав Джура. — Що сталося з батьком, я так і не знаю: одні казали, буцім його в степу вовки розірвали, інші — буцім бай застрелив за те, що в люту холоднечу загинув у горах кінський табун. Хто тепер скаже, як воно було насправді. В усякому разі батька я не пам'ятаю. Зате пам'ятаю себе хлопчиськом на побігеньках у господі Аппанбая. Від голоду я, щоправда, не потерпав, але спокою не мав ані вдень ані вночі. І роботи, і біганини було по зав'язку. Кожен мною попихав, як хотів кудись посилав, щось наказував. А був з мене спритний і меткий хлопець. Навіть серед ночі схоплювався від найменшого дотику. Мабуть, саме тому мене й лишили в господі, коли всіх моїх перевесників у гори з табунами виправляли. Отак до сімнадцяти років я й товкся на байському подвір'ї. Потім померла баєва дружина. Може, з тиждень прохворіла й віддала богові душу. Справжнього її імені я не знаю, але всі її називали Отинбібі. Була вона і письменна, і святоблива, проте й дуже лиха… Своїх дітей, сина й дочку, вона сама грамоти навчала. А я біля них крутився, то й сам розуму набирався. Так і навчився читати й писати.
Поховавши дружину, бай не став одружуватися ще раз. Може, добро своє не хотів ділити, може, яка інша причина була, проте він так і лишився самітним. Було йому вже десь за сімдесят, але він усе ще захоплювався улоком[15]. Замолоду і сам брав участь у змаганнях, а одного разу десь у Туркестані навіть упав з коня під час сутички і зламав собі два ребра, після чого так і лишився калікою на все життя — ходив перехняблений на один бік.
Коли минув рік після смерті дружини, бай віддав свою дочку заміж за одного ферганського бая, торговця бавовною. А тоді й сина одружив і вирядив жити в Ташкент. Незабаром у великому байському домі один тільки я й лишився з численної колись челяді. Він усіх порозганяв. А сам сидів з ранку до ночі вдома і читав книжки.
Одного разу покликав він мене до себе.
— Синку мій, Джурабаю, — сказав лагідно, — твої батько й мати чесно мені служили. Хай не мине їх райське пристановище на тому світі. І тобою я теж вдоволений. Спасибі тобі за службу.
Я злякався, подумавши, що він і мене хоче вигнати. Аж ні, бай мав на думці зовсім інше.
— Отак непомітно й виріс ти, синку, на справжнього джигіта. Скільки це тобі років тепер? — спитав бай.
— Сімнадцять, баю-ата[16].
— Чималенько! А я в сімнадцять років уже й сина мав. Думаю оце й тебе оженити. Що скажеш?
Я, засоромившись, похилив голову.
— Хто мовчить — той не перечить. Еге ж? — усміхнувся бай. — Гаразд, будемо вважати, що домовились. Іди тепер, роби своє діло.
Не минуло й тижня, як справили той. Хто моя дружина, звідки вона, я, звісно, не знав, аж поки лишилися ми наодинці з нею у виділеній для нас кімнаті. Тільки там я вперше й побачив яка вона на виду.
Якийсь час ми сиділи з нею в протилежних кутках кімнати, не знаючи, про що говорити… Нарешті я не витримав:
— Як тебе звуть? — буркнув сердито. А чого сердито — і сам не знаю. Принаймні тепер я вже не пам'ятаю, чого гнівався на цю перестрашену чимось дівчину, що, нап'явши на обличчя шовкову хустку, тремтіла всім тілом.
У відповідь вона щось пробурмотіла, та я не розчув.
— Що ти сказала? — перепитав я, підсунувшись до неї ближче.
— Ортик… Ортикбуш, — пробелькотіла вона.
Її голосок був напрочуд ніжний, зовсім несхожий на ті жіночі голоси, які мені досі доводилося чути. Я навіть зрадів. Та нараз до моєї свідомості дійшло, що означає її ім'я. Ортик[17]… Я здригнувся, передчуваючи якусь неприємну несподіванку.
— У тебе що, якийсь наростень?
Дівчина, все ще тремтячи, кивнула головою.
— Покажи, — сказав я, легенько штовхнувши її в бік.
Вона випростала з-під хустки ліву руку, на якій я побачив срібну обручку. А там, де починався тонкий, маленький
