Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер
— Хай благословить тебе бог, дочко, і хай він винагородить тебе так, як тільки того заслуговує благочестива дитина!
— Ну от, тату, заспокойтеся тепер і можете з легким серцем та надією в бозі вирушати в експедицію. За мене вам нічого більше турбуватися. А навесні — до цього ж бо треба, татку, хоч трохи якось і приготуватися,— а навесні вже я вийду заміж за Слідопита, якщо цей благородний мисливець на той час ще захоче мене взяти.
— Мейбл, він тебе кохає так, як я кохав твою матір. Коли він розповідав мені про свої почуття до тебе, він плакав, як дитина!
— Я вірю, я мала добру нагоду й сама переконатися, що він кращої думки про мене, ніж я того варта; але що там казати: на світі нема іншої людини, яку я поважала б дужче, ніж Слідопита, навіть не роблячи винятку й для вас, таточку!
— Це так і слід, дочко, і ти з ним будеш щаслива, повір. Може б, я переказав це Слідопитові?
— Краще не треба, я не хотіла б, тату... Хай краще це якось само собою, цілком невимушено прийде: зрештою, чоловік повинен добиватися кохання від жінки, а не жінка від чоловіка...
Усмішка, що осяяла при цих словах гарнесеньке личко Мейбл, була просто янгольська, принаймні такою вона видавалася її батькові, проте кожен, хто вмів краще читати з виразу обличчя швидкоплинні душевні переживання, мабуть, одразу ж помітив би в ній щось непогамоване й неприродне.
— Ні, ні, тату, ми не повинні підганяти події, хай усе вирішується так, як має само вирішитися; але дана мною обіцянка — непорушна!
— Мені більш нічого й не треба, Мейбл, більш нічого. Ну, то поцілуй мене тепер... Хай благословить і береже тебе бог, дочко! Ти така добра в мене...
Мейбл кинулася батькові в обійми — вперше в житті! — і, притиснувшись йому до грудей, заллялася слізьми, як дитина. Суворе серце старого вояка не витримало, і сльози батька змішалися з доччиними слізьми; проте сержант Дангем умить схаменувся і, ніби засоромившися своїх сліз, лагідно вивільнився з обіймів дочки, побажав їй на добраніч і пішов спати. Мейбл, схлипуючи, теж попростувала в непривітний закуток, де стояло її ліжко, а за кілька хвилин у хатині вже запала глибока тиша, яку порушувало тільки тяжке дихання старого ветерана.
РОЗДІЛ XX
Руїнами йдучи, я під ногами
Єдиний пагін ружі вздрів.
Спинався він до сонця пелюстками,
Де сад колись розкішний цвів.
Кемпбелл, «На відвідини Ерджиршіру»
Мейбл прокинулася серед білого дня, коли сонце вже підбилося високо. Сон її був спокійний і глибокий, тому що вона звечора лягла з усвідомленням виконаного перед батьком обов’язку та й добре-таки натомилася. Спала ж вона так міцно, що навіть не чула всього того шарварку, який зчинився вдосвіта, коли загін лаштувався в дорогу. Зіскочивши з постелі й хутко вдягнувшись, дівчина невдовзі вже стояла на галявині, глибоко вдихаючи запашне ранкове повітря. Тут вона вперше не тільки була вражена своєрідністю довколишньої краси, але й до глибини душі відчула свою самотність. Стояв один з тих чудових осінніх днів, на які такий щедрий місцевий клімат, хоча його тут чомусь більше ганять, ніж хвалять, попри його заспокійливу та цілющу дію. Від цього краще почувалася й Мейбл, у якої так тяжко було тепер на серці — гадалося: від думок про батька, що наражався на великі небезпеки і що його вона тепер, коли між ними зникла відчуженість, так гаряче любила.
Їй здавалося, що на острові тепер не було жодної живої душі, хоча ще звечора в метушні прибуття й висадки здавалося, ніби тут вирує життя, від якого тепер не лишилося ніяких ознак, і наша героїня довго оглядалася довкола, сподіваючись знайти хоча б одну людину, щоб відігнати гнітюче почуття самотності. Потім, зрештою, вона таки побачила всіх, що зосталися на острові, довкола табірного багаття. Помітивши там і свого дядька, дівчина заспокоїлася і з цікавістю новоприбулої продовжувала далі розглядати нову для себе місцину. Крім Кепа та квартирмейстера, коло багаття були ще капрал, усі три вояки та солдатка, що стала за куховарку. Всі хатини стояли пусткою, а присадкуватий баштоподібний верх блокгауза мальовничо здіймався над кучерявим чагарником, який до самої половини заступав будівлю. Сонце латками освітлювало’ галявину, а над головою, на тлі бездонного блакитного неба, нависало зелене листяне шатро. На небі не було й хмаринки, і Мейбл потай у своїй душі сприйняла це за призвістку миру й безпеки.
Побачивши, що всі зайняті таким важливим для людини ділом, як сніданок, Мейбл непомітно прослизнула аж у кінець острівця, де за чагарниками та деревами зовсім сховалася з виду. Підійшовши до самісінького краю берега, вона порозхиляла навислі над водою кущі й задивилася, як одна по одній накочувалися й хлюпали в берег маленькі хвильки — слабенький відгомін великого збурення, що колихало озеро за яких п’ятдесят миль звідси. Перед нею всюди були картини, що милували око своєю красою, і наша героїня, жваво відгукуючись па все прекрасне, негайно визначила наймальовничіші місця краєвиду. Вона милувалася ними, проглядаючи вузькі прогалини поміж островами, і була перекопана, що досі піде не бачила чогось прекраснішого.
Милуючись отак мальовничим берегом найближчого острівця, що лежав, може, ярдів сто завдальшки, Мейбл раптом жахнулася: їй здалося, ніби якраз напроти, в кущах, які щільно оперізували острівець, ворухнулася людська постать. Хоч відстань до того берега була не така вже й мала, і дівчині, звісна річ, це могло й примаритися, тим більше, що всі її думки в ту мить були зосереджені на іншому, їй одначе здавалося, що вона не помилилася. Добре знаючи, що приналежність до жіночої статі не рятує її від кулі ірокеза, Мейбл мимохіть відсахнулася, маскуючи себе якомога щільніше галуззям і разом з тим не відриваючи погляду від підозрілого місця. Прочекавши даремно деякий час, вона вже вирішила була залишити свій спостережний пост і побігти розповісти дядькові про свої підозри, як раптом звідти хтось підняв над чагарником довгу вільхову гілку і ніби з дружнім наміром замахав до неї. Можна
