Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

— Які ще почуття можуть дорівнятися почуттям поваги до своїх батьків?

— Почуття поваги до свого чоловіка, дочко!

— Але ж у мене нема чоловіка, тату!

— То виходь заміж, щоб було кого поважати! Ти ж знаєш, Мейбл, що моє життя не вічне: його або хвороба забере, або куля обірве. А ти молода, і тобі ще жити та й жити, і тому в тебе повинен бути хтось, хто б міг заступатися й піклуватися про тебе так само, як ти оце хочеш піклуватися про мене.

— І ви, тату, гадаєте,— лукаво усміхаючись, промовила Мейбл, перебираючи своїми пальчиками вузлуваті пальці батька й розглядаючи їх з такою увагою, ніби знайшла в них щось незвичайне,— і ви гадаєте, тату, що лише один Слідопит годиться мені в чоловіки? Адже він тільки на років десять чи дванадцять молодший за вас!

— Ну й що з того? Він вів стримане й фізично активне життя. Тут, дочко, треба дивитися не на роки, а на те, що він дужий. Чи, може, в тебе є на прикметі хтось інший, що заступився б за тебе в житті?

Але Мейбл не могла відповісти на це ствердно. Принаймні у неї не було ще нікого, хто сказав би їй про свій намір одружитися з нею, хоч вона, може, й мала з цього приводу якісь невизрілі ще остаточно надії та сподівання.

— Ні, тату, нема. Та ми балакаємо зараз не про когось там, а про Слідопита,— відповіла, ухиляючись від цього питання, Мейбл. — Якби він був молодший, то мені легше було б уявити його своїм чоловіком.

— А я тобі кажу, дочко, що головне — в здоров’ї та силі, і якщо виходити з цього, то Слідопит молодший за кожного другого з наших молодих офіцерів.

— Особливо за одного з них — поручника М’юра — він таки безперечно молодший, тату! — відказала Мейбл і так весело й щиро засміялася, ніби у неї на душі й справді було легко та весело.

— Безперечно... Якщо зважати на Слідопитову молодявість, то він годиться квартирмейстерові у внуки... Та він і так за нього молодший. Хай бог боронить, Мейбл, щоб ти стала коли дружиною офіцера. Принаймні доки ти не станеш дочкою офіцера.

— Я можу цього зовсім не боятися, тату, якщо вийду заміж за Слідопита,— відповіла Мейбл, знову лукаво зиркнувши батькові в вічі.

— Що ж, на королівській службі він, можливо, й не матиме офіцерського чину, але він уже тепер запанібрата навіть з генералами. Я б не боявся померти, Мейбл, якби ти була його дружиною.

— Тату!

— Знала б ти, з яким каменем на серці доводиться йти на бій, з гадкою, що твоя донька може залишитися сиротою, без заступника в житті!

— Я б усе на світі зробила, аби тільки зняти вам цей камінь з душі, дорогий мій таточку!

— Ти можеш це зробити, дочко,— відповів сержант, з ніжністю дивлячись на Мейбл,— але я не хотів би, щоб цей камінь з мого серця та ліг на твоє.

Він сказав це глухим і тремтливим голосом. Мейбл ще ніколи не бачила свого батька таким глибоко розчуленим. Під впливом глибоких переживань його завжди суворе обличчя розм’якло і тепер стало привабливе, як ніколи досі, і схвильованій до глибини душі Мейбл захотілося якомога швидше вгамувати його розтривожене серце.

— Таточку, скажіть, що я маю зробити? — вигукнула вона майже в нестямі.

— Ні, краще не треба, Мейбл, бо це може бути гірше для тебе... Те, чого я хочу, може виявитися зовсім не тим, чого ти бажаєш.

— У мене нема ніяких бажань... Я не розумію, що ви хочете сказати... Це вас так хвилює моє майбутнє заміжжя?

— Якби ти заручилася із Слідопитом... Коли б ти дала слово, що вийдеш заміж за нього, я б уже був щасливий, а зі мною хай буде, що буде... Але я не можу вимагати, щоб ти неодмінно так зробила, кохана моя дочко... Я не хочу тебе силувати до цього, аби ти потім усе життя каялася. Поцілуй мене, Мейбл, і йди вже спати.

Якби сержант був силував Мейбл і конче вимагав обіцянки, якої він у душі так хотів, він наштовхнувся б на опір, котрий йому навряд чи пощастило б зламати. А так, довіривши все самій Мейбл, він здобув у її особі ще й великого спільника, бо щиросерда й великодушна дівчина була готова швидше піддатися лестощам, аніж підкоритися погрозам. Глибоко зворушена, Мейбл думала в цю мить лише про свого батька, з яким так скоро мала розлучитися, можливо, навіть навіки, і вся її ревна, виплекала головно власними уявленнями любов, що була вже дещо охолола за останні два тижні через стримане батькове ставлення, тепер спалахнула знову ще з більшою силою. Тепер батько уособлював для неї все, і не було такої жертви, яку вона не принесла б, аби тільки він не почував себе нещасним. Болісний, майже непідвладний волі миттєвий спалах надії пронизав її мозок, і рішучість нараз ослабла; та, силкуючись відшукати підстави для своїх райдужних надій, вона так і не знаходила нічого, що могло б їх підтримати. Привчена, як жінка, тамувати в собі навіть найпалкіші почуття, вона знову звернулася думкою до свого батька й тих винагород, що неодмінно чекають па дочку, покірливу волі вітця-неньки.

— Тату,— промовила вона спокійно і майже сумирно,— а бог благословить покірливу батьківській волі дочку?

— Авжеж, Мейбл, про це і в святім письмі сказано.

— Тоді я погоджуюся вийти за того, кого ви хочете.

— Ні... ні, Мейбл... Я дозволяю тобі вибирати в чоловіки того, кого твоє серце бажає.

— Мені нема з кого вибирати... Тобто, я хочу сказати, ніхто ще не просив моєї руки, крім Слідопита й містера М’юра, звичайно, а з цих двох і я, і ви без вагань зупиняємо свій вибір на одному й тому ж. Ні, тату, я піду за того, кого ви хочете.

— Ти ж знаєш, люба дочко, мій вибір: ні за ким ти не будеш така щаслива, як за благородним провідником.

— Ну, що ж, тату, якщо він після всього ще має бажання зі мною одружуватися... Тобто, коли він ще раз попросить моєї руки... Адже ви не хотіли б, певне, щоб я сама робила освідчення або щоб хтось від мого