Підняти вітрила! - Раду Тудоран

— Хто зі мною закладатися? — крикнув Ісмаїл, підкинувши вгору тюрбан.

Тюрбан підлетів аж до стелі, зупинився там на мить, потім упав на пісок. Туркові було не до тюрбана: ще поки той летів угору, Грасія д'Оро несподівано для всіх блискавично стрибнув і впав на голову Нельсона.

Вигук подиву, спантеличення пронизав арену, і в цьому крикові чітко почулися рівномірні удари хижого дзьоба.

Суддя підняв руку:

— Сеньйори, переміг Грасія д'Оро!..

Над океаном сходило сонце… Miry сумовито йшов до боргової в'язниці. На спині він ніс торбу, в одній руці тримав фонограф, а в другій Негріле на ремені, бо в цьому місті собак можна було водити тільки на ретязях.

Тридцять п'ять кабальєро подали позов до суду на Ніла Ісмаїла Жіфера, матроса зі шхуни «Сперанца», як про це свідчили документи, знайдені при ньому. Тридцять, п'ять позовників вимагали від матроса загалом двісті сімдесят три песо — суми, якої злякався навіть суддя. Сімдесят фунтів стерлінгів, які заплатив їм Мартін Стрікленд за захід у Буенос-Айрес, вистачило заспокоїти лише третину позовників, а більше грошей екіпаж не міг знайти.

Дорога до в'язниці на протилежній окраїні міста, у Бельграно біля іподрому, була довга й звивиста. Але Мігу тривожила не дорога, він тут ходив уже не раз. Серце його розривалося від того, що він ішов прощатися з Ісмаїлом: «Сперанца» сьогодні відчалювала.

Так вирішив учора ввечері Антон Лупан на раді, переконавшись, що далі чекати не можна. Мартін Стрікленд, який заплатив неймовірну суму за захід у Буенос-Айрес, навідріз відмовився дати ще сотню фунтів стерлінгів із тих двохсот п'ятдесяти, які він мав виплатити під кінець подорожі. І ось тепер Мігу простував до в'язниці з пожитками Ісмаїла.

Годиною пізніше юнга й кок стояли один навпроти одного, розділені гратами. Ісмаїл був блідий, з зарослим обличчям, але в його очах плавала готова ось-ось вихопитись усмішка старого шибеника.

— Ви пливти?

Хлопець кивнув головою. Ісмаїл просунув руку поміж ґрат і взяв фонограф.

— Цей мерзотник, судовий виконавець, не захотіти його брати?

— Хотів, але ми сказали, що це ми його купили, а не ви.

— То навіщо ти мені його приносити? Чому не зберегти?

— Усі вирішили повернути його вам, може, вам легше буде…

— Дякувати! Цей виконавець хотіти ще щось узяти?

— Так. Хотів забрати голубі атласні шаровари. Але Аднана сказала, що вони її. Я їх приніс вам у торбі.

— Дякувати Аднана. А хто готувати їсти, вона?

— Вона… Дядьку Ісмаїле, ви не падайте духом! Через шість місяців ми вертатимемось назад і тоді заберемо вас!

— Хто так сказати?

— Усі!

— І капітан?

— Він теж… Ну, я вже піду, бо в обід вирушаємо. Бувайте здорові!

— Ходити здоровий, мій хлопчику!

Мігу повернувся й швидко пішов, боячись, що в нього бризнуть сльози.

Поміж старенькими й низенькими будиночками повівав океанський бриз, у порту перегукувались гудками пароплави… Хлопець не дуже додивлявся, куди йти, бо його вів Негріле, натягуючи за повідок, ніби хотів якомога швидше дістатися додому й позбутися нашийника.

— Гей, Негріле! Що з тобою?

Мігу відчув, як затремтіла мотузка в руці. Собака зупинився на тротуарі й почав гребти землю, принюхуючись до протилежного тротуару. Там ішло багато людей, але до чого, в дідька, він принюхується? Щось там було, адже Негріле не вередував ніколи.

Перед ними був чималенький магазин. Всередині ще ходили люди з бідонами, знадвору фарбували в червоне віконниці й віконні рами, а візники розвантажували бочки й скочували їх у льох.

— Що таке, Негріле? — стурбовано спитав Мігу.

Собака відчув щось усередині лавки, це ясно.

І саме тоді там повз відчинені двері пройшов чоловік, забризканий вапном. Хлопець закліпав очима, стріпнув головою та так і закам'янів, а собака загарчав і рвонувся з повідка…

Наступної миті Мігу вже щодуху мчав у порт, тягнучи за собою Негріле, який рвався назад. Юнга біг, забувши про все, і зупинився аж на палубі «Сперанци» біля Герасіма.

— Ти певен? — спитав стерновий, вислухавши все.

— Певен! Я враз його впізнав, хоч він і поголив вуса!

Герасім стиснув кулаки. В кутику рота з'явилась зла усмішка.

— Добре! Ти потрапиш туди?

— Потраплю! А якби й не втрапив, то Негріле доведе!

Герасім пішов до капітана й почав щось розказувати, показуючи на Негріле та на його господаря.

— А ти певен, Мігу? — спитав і капітан. Юнга, ще й досі захеканий, підійшов ближче.

— Так, пане! Можу покласти руку на вогонь.

— Доведеться відкласти відплиття ще на один день, Герасіме, і все зробити належним чином.

— Можете бути спокійні, капітане! — відповів стерновий, оскалюючись. — Зроблено все буде так, що комар носа не підточить.

Решту дня люди займалися повсякденними справами, а потім дві години сиділи в трюмі й радили раду. Коли вони вийшли з трюму, на місто вже опустились сутінки. Ніхто не вибивав години вахти. На березі засвічувались ліхтарі.

— Ну, ми йдемо, пане! — обізвався Герасім.

— Добре, але дивіться, щоб усе було гаразд.

— Куди вони? — спитала Аднана, побачивши, що йдуть всі, навіть Мігу з Негріле.

— Спробують визволити Ісмаїла, — відповів Антон.

Стерновий разом з людьми пройшли в квартал за залізницею.

— Ось ця вулиця, дядьку Герасіме.