Три мушкетери - Олександр Дюма

— Мій бідолашний пане Д'Артаньяне! — співчутливо мовила Кетті, знову стискаючи юнакові руку.

— Ти жалієш мене, дівчинко? — спитав гасконець.

— О, від щирого серця! Бо я знаю, що таке кохання!

— Ти знаєш, що таке кохання? — вигукнув Д'Артаньян, уперше уважно глянувши на Кетті.

— На жаль, знаю!

— Тоді, замість жаліти мене, ти краще допомогла б мені помститися своїй господині.

— А як би ви хотіли їй помститися?

— Я залюбки зайняв би місце мого суперника.

— Ні, пане кавалере, я нізащо не буду допомагати вам у цьому! — миттю відповіла Кетті.

— Чому? — спитав Д'Артаньян.

— З двох причин.

— З яких саме?

— Перш за все тому, що моя господиня ніколи вас не покохає.

— Звідки ти це знаєш?

— Ви смертельно образили її.

— Я? Чим я міг образити її, коли відтоді, як ми познайомились, я схилявся їй до ніг, мов покірливий раб? Прошу тебе, поясни мені.

— Я відкрию це лише тій людині, яка зрозуміє мою душу! Д'Артаньян удруге глянув на Кетті. Дівчина була така свіжа та гарна, що не одна герцогиня згодилась би віддати за цю красу свою корону.

— Кетті! — сказав юнак. — Я зрозумію твою душу, коли ти так уже цього хочеш. Про це не турбуйся, люба моя дівчинко.

І Д'Артаньян поцілував її. Покоївка почервоніла, немов вишня.

— О ні! — вигукнула Кетті. — Ви не кохаєте мене! Ви кохаєте мою господиню, ви самі щойно сказали мені це.

— І це заважає тобі відкрити мені другу причину?

— Друга причина, пане кавалере, — вела далі Кетті, осмілівши після поцілунку й підбадьорена поглядом юнака, — друга причина та, що в коханні кожен дбає про себе.

Тільки тепер Д'Артаньян пригадав ніжні погляди Кетті, зустрічі з нею в передпокої, на сходах, у коридорі, дотики її рук і потаємні зітхання. Захоплений бажанням подобатися вельможній пані, він досі не звертав уваги на покоївку: полюючи за орлом, про горобців не думаєш…

Проте цього разу наш гасконець одразу збагнув усі переваги, що їх давало йому кохання Кетті, в якому вона так наївно, чи, скоріше, так щиро, йому освідчилась: змога перехоплювати листи, адресовані графові де Варду, дізнаватися про все, що діється в домі міледі, будь-коли користуватися кімнатою Кетті, суміжною зі спальнею господині… Як бачимо, віроломний юнак ладен був пожертвувати бідолашною дівчиною, аби тільки домогтися кохання міледі.

— Гаразд, — сказав він. — Люба Кетті, хочеш переконатися, що ти даремно сумніваєшся в моєму коханні?

— В якому коханні? — спитала Кетті.

— В тому, яке я відчуваю до тебе.

— Як же ви переконаєте мене в цьому?

— Хочеш, щоб я сьогодні був з тобою весь той час, який я проводжу з твоєю господинею?

— Авжеж! — Кетті заплескала в долоні. — Звичайно, хочу!

— Тоді, люба моя дівчинко, — сказав Д'Артаньян, зручно вмощуючись у кріслі, — ходи до мене, і я скажу тобі, що ти найгарніша покоївка, яку я будь-коли бачив.

І він розповів Кетті про це так красномовно, що бідолашна дівчина, якій і справді дуже хотілося повірити, повірила йому… Проте, на щирий подив Д'Артаньяна, гарненька Кетті виявила неабияку рішучість і не склала зброї.

В нападах і в захисті час минає швидко.

Пробило північ. Тієї ж миті зі спальні міледі пролунав дзвінок.

— Великий Боже! — вигукнула Кетті. — Мене кличе господиня! Йди, швидше йди звідси!

Д'Артаньян підвівся і взяв капелюх, наче збираючись вийти; та, замість цього, він хутко відчинив дверцята великої шафи, вскочив у неї й сховався між сукнями та пеньюарами міледі.

— Що ви робите? — зойкнула Кетті.

Д'Артаньян, який встиг схопити ключ, замкнувся зсередини і нічого не відповів.

— Кетті! — роздратовано гукнула міледі. — Ви що, заснули? Чому не йдете, коли я дзвоню?

І Д'Артаньян почув, як двері зі спальні міледі відчинилися.

— Йду, міледі, йду! — Кетті кинулась назустріч господині.

Вони пішли до спальні. А що двері лишилися відчинені, то Д'Артаньян чув, як міледі сварила покоївку. Нарешті вона заспокоїлась, і, поки Кетті прислужувала їй, розмова зайшла про нього.

— Послухай, — спитала міледі, — чому це сьогодні не було нашого гасконця?

— О пані! — здивовано сказала Кетті. — Він не приходив? Невже він може легковажити своїм щастям? — Ні, певно, його затримав пан де Тревіль або пан Дезессар. Я знаю свої сили, Кетті, і я тримаю його в руках, повір мені.

— Що ви збираєтеся з ним зробити, пані?

— Що я збираюся з ним зробити!.. Затям, Кетті, між ним і мною існує щось таке, про що він і сам не знає… Через нього його високопреосвященство мало не позбавив мене своєї прихильності… О; я помщуся йому!

— Я гадала, що пані кохає його.

— Кохаю його? Та я його ненавиджу! Дурень, який тримав життя лорда Вінтера в своїх руках і не вбив його! Негідник, через якого я втратила триста тисяч ліврів ренти!

— Це правда, — сказала Кетті, — адже ваш син — єдиний спадкоємець свого дядька, і до його повноліття ви могли б розпоряджатися його грошима.

Почувши, як ця чарівна істота дорікає йому тим, що він не вбив людину, яку вона в нього ж на очах осипала знаками дружньої приязні, почувши цей пронизливий голос, яким вона вміла так підступно зачаровувати в світській розмові, Д'Артаньян затремтів.

— Я б уже давно помстилася йому, — вела далі міледі, — коли б не кардинал. Не знати чому, він звелів щадити його.

— Авжеж! Зате пані не пощадила молоду жінку, яку він кохав.

— А, дружину галантерейника з вулиці Могильників! Хіба він ще не забув про її існування? Слово честі, славна помста!

Холодний піт зросив Д'Артаньянові чоло: ця жінка й справді була страховиськом.

Він знову почав дослухатися, та, на жаль, туалет було закінчено.

— А тепер ідіть до себе, — сказала міледі, — й завтра обов'язково дістаньте відповідь на листа, якого я вам дала.

— До пана де Варда? — спитала Кетті.

— Звичайно, до пана де Варда.

— По-моєму, ця людина — цілковита протилежність бідолашного пана Д'Артаньяна, — мовила Кетті.

— Ідіть, моя люба, — відповіла міледі, — я не люблю зайвих балачок. Д'Артаньян почув, як, зачиняючи двері, міледі клацнула двома замками у своїй спальні; Кетті теж замкнула двері на ключ зі своєї кімнати, але намагалася зробити це якнайтихіше. Д'Артаньян одчинив дверцята шафи.

— Боже! — ледь чутно вигукнула Кетті. — Що з