Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
Його роздуми перервав стукіт у двері. Джон Кастелл схопив перо, вмочив його в чорнильницю і, гукнувши: “Заходьте!”, почав вписувати стовпчики цифр ка папір, що лежав перед ним.
Двері відчинилися, та Кастелл удав, що він так захопився рахунками, що не чує. Якимось чуттям він зрозумів, що за його плечима стоїть д’Агвілар. Можливо, він підсвідомо впізнав його кроки. На мить він похолов — щойно він читав про місію цієї людини, — жах перед несподіваним охопив його. Проте Кастелл зіграв чудово.
— Навіщо ти турбуєш мене, доню? — запитав він роздратовано, не повертаючи голови. — В мене й так багато прикрого. Половина вантажу виявилася зіпсованою, а ти відволікаєш мене, коли я підраховую свої збитки.
З цими словами Кастелл кинув перо й різко повернувся разом з стільцем.
Перед ним справді стояв усміхнений, схилившись у звичному поклоні, розкішно вдягнутий д’Агвілар.
Розділ VIII
Д’АГВІЛАР ГОВОРИТЬ
— Збитки? — перепитав д’Агвілар. — Невже я недочув: багач Джон Кастелл, який тримає в своїх руках половину торгівлі з Іспанією, говорить про збитки?
— Так, сеньйоре, це так. Справи дуже кепські. З цим судном мені не пощастило. Воно ледве вціліло від весняних бур. Ви сідайте, прошу вас.
— Невже справи справді кепські? — сідаючи, всміхнувся д’Агвілар. — Проте як же зухвало прибріхують! Я начувся, що ваші справи йдуть добре. Втім, звичайно, те, що для вас є збитком, для такої людини, як я, було б неймовірним прибутком.
Кастелл не відповів. Він вичікував, відчуваючи, що його гість прийшов не для того, аби вести мову з ним про торговельні справи.
— Сеньйоре Кастелл, — знову звернувся до нього д’Агвілар, у його голосі відчувалося хвилювання. — Я прийшов до вас про дещо просити.
— Якщо ви хочете позичити в мене грошей, сеньйоре, то боюсь, що момент якраз непідходящий. — І він кивнув на папір, помережаний цифрами.
— Я не збираюся просити у вас гроші в борг, я прошу вас зробити для мене подарунок.
— Усе, що є в моєму бідному домі, належить вам, — зі східною ввічливістю відповів Кастелл.
— Радий чути це, сеньйоре, тому що я справді хочу дещо одержати з вашого дому.
Кастелл запитально поглянув на нього.
— Я прошу руки вашої дочки, сеньйори Маргарет.
Кастелл здивовано подивився на д’Агвілара, і з його вуст зірвалося:
— Це неможливо.
— Чому неможливо? — спроквола спитав д’Агвілар, немовби чекав на таку відповідь. — За віком ми підходимо одне одному, хоча я займаю значно вище становище, ніж ви думаєте. Не хочу хвастати, але жінки не вважають мене потворою. Я буду гарним другом дому, з якого візьму дружину, адже може настати день, коли знадобляться друзі. І, нарешті, я хочу оженитися на ній не задля того, що вона принесе з собою, хоча багатство ніколи не буває зайвим, а тому — прошу вас повірити мені, що я кохаю її.
— Я начувся, що сеньйор д’Агвілар любить багатьох жінок там, у Гранаді.
— Так само як я начувся, що “Маргарет” здійснила дуже вигідний рейс, сеньйоре Кастелл. Чуткам, як я щойно сказав, вірити не можна. Я говоритиму просто. Я не був святим. Але тепер я ним стану заради Маргарет. Я буду вірним вашій дочці, сеньйоре. Що ви на це скажете?
Кастелл тільки похитав головою.
— Послухайте, — продовжував д’Агвілар, — я не той, за кого видаю себе. Ваша дочка, коли вийде за мене заміж, дістане високе становище і титул.
— Авжеж, ви маркіз Морелла, син принца Карлоса і мавританки, племінник його величності короля Іспанії.
Д’Агвілар пильно подивився на свого співрозмовника і трохи вклонився.
— Ваші відомості не менш точні, ніж мої. Вам, звичайно, не до вподоби домішка в моїй крові. Ну що ж, якби її не було, я б тепер сидів на місці Фердинанда. Вона мені теж не до душі, хоча це древня кров благородних маврів. І хіба племінник короля, син гранадської принцеси не може бути гідним чоловіком для дочки… єврея… так, марана, й англійської леді, християнки, із гарної сім’ї, але не більше?
Кастелл підняв руку, аби щось сказати, та д’Агвілар продовжував:
— Не заперечуйте цього, мій друже. Тут, коли ми з вами самі, не варто цього робити. Невже якийсь Ісаак із Толедо років п’ятдесят тому не залишив разом зі своїм маленьким сином Іспанію і не став відомий у Лондоні як Джозеф Кастелл? Як бачите, не лише ви вивчаєте родовід.
— Ну, то й що з того, сеньйоре?
— Що з того? Нічого, мій друже Кастелл. Кого може зацікавити ця давня історія, якщо старий Ісаак давно помер, а його син, уже близько п’ятдесят років добрий християнин, був одружений з християнкою й має дочку християнку. От коли б він тільки вдавав з себе християнина, а насправді таємно дотримувався єврейських обрядів, ось тоді…
— Що тоді?
— Тоді б його безумовно вигнали б із цієї країни, де євреям заборонено жити, а майно конфіскували б на користь королівської казни, його дочка потрапила б під опіку короля і її видали б заміж за бажанням його величності. Його самого, напевно, передали б у руки королівської влади щоб за все відповів. Та ми відхилилися. То таки наш шлюб неможливий?
Кастелл подивився просто у вічі д’Агвілару:
— Так.
