Вигнанці - Артур Конан Дойль

Де Катіна глянув на ніжне личко, в рисах. якого тепер, відбивалась тверда, непохитна рішучість. Він знав, що дружина його виконає свій намір, і останній удар упаде мимо. Чи думав він коли, що серце його заб'ється радісно від думки про смерть дружини? Коли вони прибули в селище ірокезів, назустріч їм повибігали воїни з жінками, і полоненим довелося йти крізь стрій жахливих облич і криків.

Полонених провели через юрбу до халупи, що стояла окремо. Крім кількох-лозових рибальських сіток, які висіли на стінах, та купи гарбузів у кутках, в ній не було нічого.

— Ватажки прийдуть і вирішать нашу долю, — сказала Онега. — Ось вони вже йдуть, і ви побачите, що я казала правду, бо добре знаю звичаї мого народу.

Через хвилину старий бойовий ватажок в супроводі двох молодих воїнів і бородатого напівголландця-напівірокеза, який керував нападом на замок, зупинились на порозі халупи, дивлячись на полонених і перемовляючись короткими горловими звуками. Знаки Сокола, Вовка, Ведмедя та Змії свідчили, що всі вони парості значних родин свого народу. Метис курив череп'яну люльку, але говорив більш за всіх, видно, сперечаючись з одним із молодих ватажків, який нарешті, здавалося, погодився з його Думкою. Потім старий вождь строго промовив кілька коротких фраз, і справа, очевидно, була вирішена.

— А ти, прекрасна пані, — сказав по-французькому Метис, звертаючись до Онеги, — сьогодні матимеш добрий урок за те, що пішла проти свого народу.

— Ах ти, покруч, — гнівно скрикнула безстрашна Онера. — Тобі треба б шапку зняти, коли говориш з жінкою, в жилах якої тече краща кров. Онон, ти — воїн? Ти, який з тисячею чоловік не зміг увійти в маленький будинок, оборонюваний жменькою бідних хліборобів! Що дивного, коли народ твого батька зневажив такого вояку! Іди копати землю або гратись у крем'яшки, бо, може, зустрінеш колись в лісах справжнього мужчину і тоді навік знеславиш те плем'я, яке прийняло такого покруча!

Зле обличчя Метиса смертельно зблідло, коли він почув презирливі слова полоненої. Він підскочив до неї і, схопивши руку її, встромив вказівний палець Онеги в свою запалену люльку. Вона не зробила ні найменшого зусилля, щоб звільнити його, і сиділа з спокійним обличчям, дивлячись у відчинені двері на призахідне сонце та купки індійців, що балакали поміж себе. Метис уважно стежив за її обличчям, сподіваючись почути крик або побачити судорогу болю на ньому; нарешті з прокльоном кинув її руку і вибіг з халупи. Вона засунула звуглений палець за пазуху і засміялась.

— Він ні на що не здатний, — крикнула вона. — Не знає навіть, як треба мучити. Ну, я б зуміла примусити його кричати. Певна в цьому. Але ви, які ви бліді, мосьє!

— Це від жаху, який я тільки що бачив. Ах, коли б ми могли стати один проти одного, я — зі шпагою, він — з якою завгодно зброєю… Присягаюсь господом богом, він відповів би кров'ю за свій злочин!

Індіанка здивувалась.

— Мені дивно, що ви можете думати про мене, — коли самі в такому ж становищі, — промовила вона. — Але наша доля буде якраз така, як я говорила.

— Ах!

— Ми з вами помремо коло стовпа. Її віддадуть тому песові, який тільки що вибіг від нас.

— Адель! Адель! Що робити мені!

Де Катіна в безвихідному розпачі рвав на собі волосся.

— Не бійся, Аморі, не бійся; у мене вистачить рішучості. Що значить смерть, коли вона з'єднає нас!

— Молодий ватажок заступався за вас; він сказав, що Гітчі Маніту великий вразив вас безумством; це ясно з того вчинку, що ви добровільно припливли до піроги. І гнів духа впаде на плем'я, якщо. вас приведуть до стовпа. Але Метис доводив, що у блідолицих любов часто скидається на безумство і що вона й спонукала вас зробити це. Тоді вони присудили вас до смерті, а її у вігвам Метиса, бо він ватажкував у бойовому загоні. До Онеги серця їхні жорстокі, і вони скарають мене сосновими скіпками.

Де Катіна прошепотів молитву, щоб йому дано було зустріти смерть, як годиться воїнові й дворянинові.

— Коли призначено кару? — спитав він.

— Тепер! Зараз же! Вони пішли все підготувати. Але у вас іще є час, бо мене скарають першою.

— Аморі, Аморі, чи не можна нам умерти вкупі, зразу? — крикнула Адель, обіймаючи чоловіка. — Якщо це гріх, то бог напевне простить його нам. Ходімо звідси, любий мій! Покиньмо цих жахливих людей, цей жорстокий світ. Ходімо туди, де ми знайдемо спокій.

Очі індіанки заблищали задоволенням.

— Добре сказано, Біла Ліліє! — крикнула вона. — Нащо ждати, коли вони схоплять вас? Глянь: блиск їх вогнів уже відбивається на стовбурах дерев. Коли ви помрете від своєї власної руки, вони позбавляться видовища, а ватажок їхній — нареченої. І, зрештою, ви будете переможцями, а вони — переможеними. Ти правду сказала, Біла Ліліє. Це — єдиний вихід для вас.

— Але як це зробити?

Онега пильно глянула на двох воїнів, що стояли на сторожі коло вхідних дверей халупи. Вони одвернулись, захоплені всіма жахливими готуваннями. Тоді вона швидко помацала в згортках свого одягу і витягла звідти Маленький пістолет з двома мідними дулами й курками у вигляді крилатих драконів. Це була гарна іграшка, оздоблена різьбою й насічкою, витвір якогось паризького зброяра. Де ла Ну купив її за красу, коли востаннє приїздив у Квебек. Але при нагоді вона могла здатися, бо обидва стволи були заряджені.

— Я хотіла скористатися ним для себе, — прошепотіла Онега, всовуючи пістолет у руку де Катіна. — Але тепер я хочу показати вам, що зумію вмерти, як належить жінці з племені онондагів, і що я гідна крові їх ватажків, яка тече в