Вигнанці - Артур Конан Дойль

Комендант форта Сен-Луі з мовчазним співчуттям потис приятелеві руку.

— Інші доїхали щасливо, — сказав він трохи згодом. — Захопили тільки один човен, бо у них зламалось весло. Троє потонули, а двох забрали. Як я чув, крім вашої дружини, там була ще якась дама француженка.

— Так, її чоловік теж у полоні.

— Ах, бідолахи! Ну коли ви з товаришами почуваєте в собі досить сили, щоб пливти з нами, то ми, не гаючи ні хвилини, поженемося за ними. Десять чоловік я лишаю тут у будинку, а ви можете взяти їхній човен. Сідайте швидше, і вперед! Від вашої поспішності залежить життя чи смерть цих полонених.

Ірокези повелися з де Катіна зовсім не грубо, витягнувши його з води в пірогу. Дуже незрозумілі були їм ті мотиви, які примусили цю людину покинути безпечний притулок і віддатись їм до рук, і вони подумали, що офіцер божевільний, а ця хвороба викликала в індійців страх і повагу. Вони навіть не зв'язали йому рук: не буде же він тікати, коли своєю волею приплив до них. Два воїни обшукали, його, щоб упевнитись, чи немає в нього зброї, і потім кинули на дно між двома жінками, поки. човен підпливав до берега передати звістку, що наближається залога з форта Сен-Луі. Потім він відчалив і швидко погнав серединою річки. Адель була смертельно бліда, і рука, за яку вхопив її чоловік, була холодна, як мармур.

— Люба моя, — шепотів він, — скажи мені, чи не поранена ти… чи не образили тебе?

— О, Аморі, чого ти тут? Чого, Аморі? О, я знаю, що могла б стерпіти все, але якщо займуть тебе, я не витримаю.

— Як міг я лишатися там, знаючи, що ти в руках ірокезів! Я збожеволів би.

— Ах, єдиною моєю втіхою була думка, що ти в безпеці.

— Ні, ні, ми стільки витерпіли разом, що не можемо більше розлучатись. Що таке смерть, Адель? Чого нам боятися її?

— Я не боюся смерті.

— І я теж. Кінець кінцем все буде. добре: лишимося живі, будемо згадувати цей час; помремо — вкупі перейдемо в інше життя. Сміливіше, рідна моя, все обійдеться добре для нас.

— Скажіть мені, мосьє, — спитала Онега. — Чи живий ще мій пан?

— Так, він живий і здоровий.

— Це добре. Він — великий вождь, і я ніколи не жалкувала і тепер не жалкую, що одружилася з людиною не мого народу. Але мій син!.. Хто віддасть мені мого Ахілла? Він був схожий на молоде деревце, такий стрункий і міцний! Хто інший міг бігати, стрибати, плавати, як він? Перше ніж зайде сонце, ми всі будемо мертві, і я рада, бо знову побачуся з моїм хлопчиком.

Ірокези щосили налягали на весла, поки між ними і Сен-Марі не лишилося миль з десять. Потім вони причалили в невеликій затоці на своєму боці річки, вискочили з човна і витягли полонених. Вісім чоловік однесли човен на плечах у ліс, де сховали його між двох лежачих дерев, замаскувавши купою гілля. Потім, після короткої наради, вони пішли через ліс один за одним, а посеред них троє приречених. Всіх воїнів було п'ятнадцять, з них вісім ішли попереду, а сім позаду. Всі вони були озброєні мушкетами, швидконогі, як лані, тому про втечу годі було й думати. Полоненим лишалося тільки йти за своїми провожатими і терпляче чекати долі.

Цілісінький день бідолашні жертви були в дорозі. Їм доводилось іти великими болотами, що простяглися понад блакитними лісними озерами, де при їх наближенні з очеретів здіймався сірий чорногуз, важко махаючи крилами. Часом вони заглиблювались у гущавину лісів, де був вічний присмерк, і тільки звук від падання дикого каштана та хрускання білки на сотні футів над їх головами порушували цілковиту тишу. Онега була винослива, як це властиво індійським племенам, але Адель, хоч і доводилось їй мандрувати раніше, ще до вечора відчула біль у ногах і втому. Тому де Катіна з полегшенням побачив яскраві відблиски вогнища, які зненацька заблищали між стовбурами дерев, і індійський табір, куди зібралась більша частина бойового загону, прогнаного з Сен-Марі. Тут була також сила жінок, які прийшли із селищ могауків і каюгів, щоб бути ближче до своїх чоловіків. Навкруги стояли вігвами, утворюючи кільце. Перед кожним із них горів огонь, над вогнищем висів казанок на дерев'яному триніжкові, в якому варилась вечеря. Посередині палало величезне кострище з гілля, наваленого у. вигляді кола, а в центрі його лишалась відкритою площадка футів на двадцять. Посеред неї стояв стовп, і до нього було прив'язане щось замазане в червоне й чорне.

Де Катіна швидко затулив від Аделі жахливе видовище, щоб не дати їй роздивитись, та було вже пізно. Вона здригнулась і поривчасто зітхнула, але ні одного звуку не вирвалося з її блідих, міцно стулених губ.

— Значить, вони вже почали, — спокійно сказала Онега. — Ну, тепер наша черга. Ми покажемо їм, що уміємо вмирати.

— Але вони не зробили нам нічого лихого, — відповів де Катіна. — Може, вони лишать нас для викупу або обміну.

Індіанка похитала головою.

— Не дуріть себе такими надіями, — промовила вона. — Якщо ірокези лагідні З вами, то це певна ознака того, що вони готують вам люту кару. Вашу дружину віддадуть заміж за кого-небудь, а наша з вами доля — страшна смерть. Ваша тому, що ви воїн, моя — як старухи.

Віддадуть заміж!.. Ці жахливі слова вразили серця молодих людей таким стражданням, якого не могла викликати навіть думка про смерть. Де Катіна схилив голову натруди, похитнувся і впав би, якби Адель не схопила його за руку.

— Не бійся, любий Аморі, —