Українська література » Поезія » Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець

Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець

Читаємо онлайн Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець
хворих: Шмаленчиха не вирізнялась ласкавим норовом, на неї не діяли ні шоколадки, всунуті до кишені халата, ні улесливі слова, ні інші способи заохочення, до яких часом намагалися вдаватись залежні від неї люди, шукаючи з її боку якщо не допомоги та сприяння, то бодай мінімальної теплоти.

З-за спини у Шмаленчихи насуплено зазирнув в темряву палати й санітар Федір. Він ходив за старшою сестрою, наче теля, і був, мабуть, єдиним створінням на світі, яке інколи отримувало від неї зовсім крихітну порцію тепла й ласки. Саме зараз процес здобування ним цієї ласки був перерваний, Шмаленчиха раптом зірвалася з кушетки в ординаторській, застебнула халат, поправила розкошлане волосся й подалася коридором, прислухаючись під кожними дверима. Тож Федір був цієї миті годен розірвати своїми залізними ручиськами кожного, на кого вкаже об’єкт його пожадань.

Іван і Петро лежали тихо. Вони вже знали кепський характер старшої сестри, тож не збирались ані сперечатися, ні виправдовуватися. Треба було просто перетерпіти цю раптову грозу.

Шмаленчиха й справді вже майже заспокоїлася, а тут ще й Федір із-за її спини показав свій волохатий кулак і пробурчав низьким сиплим голосом:

— А то дивіться! Я шуткувати не буду!

Тоді старша сестра причинила двері й у шпаринку, яка залишалась до повного зачинення, проказала вже спокійним і майже доброзичливим тоном:

— Та просто получите по укольчику!

І це було найнебезпечніше.

* * *

Петро хвилин із десять лежав мовчки, й Іванові вже здалося, що сусід заснув. Коли раптом пружини зарипіли, й той сів, спустивши ноги на підлогу.

— Але ж ти і мєдлєний. Давай бистріше розказуй. Бо й справді вколють, три дня під вікном стоятимем, пошевелиться буде больно.

— То, може, завтра? А зараз спати?

— Давай-давай розказуй. Куда вже тут спать!..

* * *

Двері зачинились не тільки гучно, але й міцно — Іван одразу ж, спотикаючись, повернувся на тих кілька сходинок угору й спробував налягти на двері, щоб хоч трохи посунути. Та його спроба була марною. Іззовні, із підвального коридору Спілки, навіть світло сюди не пробивалося. Жодної щілинки. Лишалось повертатися вниз і помацки шукати на стіні той пластиковий квадратик, який згори видавався вимикачем. Пошуки теж особливих результатів не дали. У темряві під пальцями ледь шершавіла плитка невідомого й невидимого кольору. Як на зло, при собі не знайшлося ні сірників, ні запальнички, бо куртка лишилась лежати на лаві біля столика, і все це добро, а заразом ще й сигарети, ключі, документи та гаманець із кількома десятками гривень перебували в її численних кишенях, внутрішніх і зовнішніх. Лишалося або вертатися вгору й волати під непроникними дверима, або рухатись наосліп, бо йти ще було куди, коридорчик тягнувся вдалину, під ногами відчувалась площина, тож якщо притримуватись рукою за стіну… Пригадав колись вичитану притчу про мудреця, який стверджував, що лабіринт із одним входом (він же — вихід) можна пройти саме так — весь час тримаючись за стіну. Тоді, подолавши всі численні повороти, закавулки та сліпі тупики, врешті прийдеш до відправної точки.


Ішов він не дуже й довго, хоча в темряві з часом теж іноді щось стається. Хвилини подовжуються, у них замість шістдесяти секунд робиться сімдесят, вісімдесят, сто — адже в той час немає змоги опустити очі на циферблат і відстежувати хід найтоншої стрілки. Та все ж хвилин за десять, а може, і за півгодини, перед очима начебто почало світлішати. Ще за кількадесят кроків Іван вже розрізняв стіни навколо себе й підлогу. Стелі, щоправда, видно не було: цей коридор, чи то пак тунель, виявився досить широким і високим. Та й під ногами вже відчувався не втоптаний ґрунт, перемішаний із цементними крихтами, а якась гладенька й чиста поверхня.

Раптом коридор-тунель почав доволі різко й круто завертати ліворуч: Іван відчув це долонею, якою й далі притримувався, щоправда не сунучи нею по стіні, а перебираючи короткими, ніби трасуючими, доторками. Вигин стіни, спершу плавний і майже непомітний, зробився крутішим і різкішим буквально за кілька кроків. Крім того, підлога почала відчутно хилитися вперед і вниз. Іван прискорив крок, майже побіг, широко розплющеними очима ловлячи світло, яке яскравішало йому назустріч…

Він вибіг із тунелю в якийсь широкий і не дуже яскраво освітлений простір. Спершу навіть могло здатися, що він нарешті вийшов із приміщення на відкрите повітря — таким великим і неосяжним був той простір, усе ж таки замкнений, як з’ясувалось пізніше, хоча відчувалося від самого початку. Просто одразу було зрозуміло, що десь там, високо над головою, є таки стеля. Та й якісь стіни прозирали вдалині, метрів за п’ятнадцять — двадцять, згущуючи напівморок до твердої консистенції.

Але все ж таки це вже не був тунель. Більше того, посеред простору, а точніше — в центрі освітленої його частини, повільно рухалась чиясь постать. Іван радісно покрокував у її бік.

Це була трохи згорблена стара жінка, невисока, швидше навіть маленька. Перемотана в попереку пуховою хусткою, убрана в благеньку сіру спідницю й безбарвну куфайчину без рукавів, вона час від часу схилялась над якимось пристроєм. Придивившись, Іван зрозумів, що це звичайна собі газова плитка, причому навіть не стаціонарна, бо поряд стояв закопчений червоний газовий балон із сірим алюмінієвим вентилем на вершечку. Плита мала тільки дві конфорки, вони обидві були ввімкнені, і на них стояла об’ємиста виварка, із якої валила пара з їдучим і не вельми приємним запахом. Стара час від часу піднімала кришку, відвертала обличчя й коротко помішувала вміст виварки дерев’яною кописткою. При цьому вона ще й щось мугикала собі під ніс. Прислухавшись, Іван навіть розібрав слова тієї чудернацької пісні:

Була баба Варка, Була баба Дарка, А я тоже неплохá Собі баба Парка!..

Згори над

Відгуки про книгу Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: