Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець

до нас!» — Пролунало з їхніх запашних ротів, проте Євген гордо й незалежно покрокував одразу до віконечка роздачі, де зробив замовлення (два гуляші, два салати «помідори з цибулею», хліба, пляшку сітра та пляшку горілки), а потім до останнього столика, на щастя порожнього. Там він із розмаху ляпнув об ляду авторськими примірниками і, присівши, заходився лівою рукою порпатися за пазухою, важко розстібаючи кишеню з гонораром. Обережно, але швидко висмикнувши з кишені банкноту, він притьмом опустив долоню під стіл і зиркнув на неї: п’ятдесятка. Саме враз. Двадцятки було б замало, а сотки забагато. Та й світити соткою йому тут не хотілося. Іван тим часом умостився на протилежній лаві й так само під столом крадькома кинув оком на годинник. Час уже був пізній, пообідній, удома, на Куренівці, певно, чекала й сердилася дружина, а мала… Мала докірливо подивиться на нього таким доросло-жалісним поглядом…

— Ну то давай! — Євген перервав його думки, із хрускотом скрутивши пляшці її білу голову. Склянки, які він узяв на підвіконні біля роздачі, були звичайними, гранчастими, двістіп’ятдесятиграмовими. Продемонструвавши неабиякий окомір, він твердо налив із пляшки до обох гранчаків трохи менше середини, мабуть, точно по сто грамів. — Давай! За книжку! Щоб читалася! — Євген умочив у горілку вказівний палець і мазнув ним по обкладинці одного з примірників. — Хоча я наперед знаю, що мене не зрозуміють. Найближчі років… е-е-е… Двадцять… або й п’ятдесят… Але давай! — Він нарешті вхопив склянку, блискавично дзенькнув нею об Іванову й перехилив єдиним духом. Скривившись, нахилив обличчя над неглибокою мискою з помідорами й, уже жуючи чи, швидше, висмоктуючи сік, наказово просипів знизу вгору: — Давай! Бо ти мене образиш!

Іван, зваживши склянку в руці, нерішуче відсьорбнув близько половини від налитого й уже був замахнувся виделкою на помідор, коли Євген протестно заметеляв головою:

— Ні-ні! До дна давай! Ти що, мене не поважаєш? Не поважаєш мою творчість?

Приречено ковтнувши залишки пекучої горіляки з присмаком вапна, Іван пожадливо почав запихати до рота шматки вже добряче прокислого помідора з так само несвіжою, звітрілою цибулею. У роті утворювалась гидотна каша, проковтнути яку було майже несила. На щастя, саме в цей момент жіночка в брудному білому (а точніше — жовтому) фартушку принесла їм на стіл дві миски гуляшу з картопляним пюре. Щоправда, слово «пюре» мало стосувалося цих крупних і слизьких крохмальних шматків: складалося враження, неначе грубо порубані коренеплоди в каструлі з окропом товкли самі себе, не чекаючи товкача, і тому не довели справи до цілковитого завершення.

— Дякую, тьоть Ань! — Вишкірився до жіночки Євген. — У вас сьогодні все таке смачне. Ну прямо як удома в мами!

Іван із сумом пригадав бурштинову прозорість наваристої юшки з галушками, яку готувала Марина, її легкі й пухкі, аж повітряні, вареники та сирники й із зусиллям увіпхнув до рота виделку з хрящуватим шматком яловичини. Євген і собі заходився коло гуляшу, водночас наливаючи до склянок, хоча цього разу трохи менше, ніж попереднього, грамів десь по сімдесят.

— Ця Спілка, — Він, не припиняючи жувати, зробив якийсь округлий рух рукою, усе ще стискаючи в ній пляшку, — це ж кишло! Балаган! Вертеп! — Євген поставив пляшку і, відклавши виделку, узявся жестикулювати вже обома руками. — Я собі тисячу разів зарікався сюди не ходити. Ні ногою!

* * *

— Ну, слухай, ти давай розкажи про ті підвали, ілі шо то було? Бо мене вже й на сон тягне, і даже жрать хочеться од твоїх описаній, — Петро сказав це в темряві гугняво-заспаним голосом і зарипів пружинами ліжка. — По существу давай чи то, як його, по суті?..

* * *

— По суті, всі вони, ті, що там сидять, — це ж трутні, графомани… — Євген трохи знизив голос і схилив обличчя над мискою з гуляшем. — Вони ж усе життя тут штани протирають. Тьху! Вони свій народ із вікна тролейбуса бачать…

Неприязнь гуснула в Євгеновому голосі, загрожуючи ось-ось перейти у відкриту ненависть. Але він, видно й сам це зрозумівши, знову схопився за пляшку.

— Давай по третій. Нехай вони виздихають.

«Узагалі-то третя п’ється за любов», — Майнуло в Івановій голові, але наступної миті Євген уже цокнув своєю склянкою об його та рвучко перехилив напій. Іван автоматично повторив цю дію й зажував пекучу гіркоту залишками салату. горілка вступила в голову, стіни з червоно-чорними малюнками неначе трохи відступили вглиб. Він роззирнувся довкола.

— Гарні малюнки!..

— Е-е-е, мазанина! — Відрізав Євген, пирскаючи з рота червоним лушпинням помідора. — Стилізація для вишиваних патріотів… А ти взагалі знаєш, де ми оце зараз сидимо?

— У Спілці письменників? — Іван перепитав, хоча це й так було цілком очевидно.

— Та ні, це й так ясно. Я тобі про інше сказати хочу. Ми ж у підвалі, вірно?

— Ну, так… — Іван не мав що заперечити, таки справді в підвалі.

— Так ото ж. Тут, на печерську, цих підвалів… Як би це тобі пояснити… словом, вони засекречені!..

— Як це — засекречені?

— Ну, тобто, може, і не засекречені, але… Тут, кажуть, десь зовсім поряд, підземний хід пролягає.

— Підземний хід? Метро?

— Та яке там метро? — Євген аж слиною бризнув, обурений Івановою нетямущістю. — Кажу ж тобі, хід підземний! Комуняками виритий! Розумієш?

— Не… не зовсім… — Іван не прикидався, він щиро не розумів. Від випитої горілки весь уміст голови зробився червоним і теплим, хотілося схилитися на стіл, підкласти лікоть під голову й подрімати.

— Комуняки! Прорили! Тут же поряд ця… Адміністрація президента! А раніше що це було? ЦеКа! Утямив тепер? — Євген заговорив короткими, гучними фразами, схилившись майже до обличчя Іванові. — І звідти, із ЦеКа, у них був хід, яким вони могли добратися непоміченими спершу в Нацбанк, отут, поряд. Ти ж знаєш?..

— Ну, знаю… — Іван кивнув.

— Так, а від Нацбанку цей самий хід тягнеться до Кабміну. І далі