Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко

наступні армійські півтора року, то попросився б туди одразу після дитячого садка. Але оскільки Нострадамус в мені вже давно не мешкав, то за відсутності світлих перспектив, усе ковиляло в’яло і нецікаво. Обставини склалися так, що командування війського госпіталю попросило командування моєї авіашколи, вибачте за тавтологію, командирувати мене кожні сто днів до них у відрядження. Мої командири з радістю здихалися б мене зовсім, але військовий радянський закон не передбачив місця для молодшого авіаційного спеціаліста серед персоналу шпиталю. І тому, будучи приписаним до своєї учєбки, я раз на сто днів повертався до неї за новим відрядженням, а згодом — мені його привозили прямо туди, враховуючи мій постійно зростаючий професійний і соціальний статус.

Перший день у госпіталі був абсолютно звичайним першим днем — я знайомився з околицями та персоналом. Моя теперішня хата була витягнута уздовж ріки Волги та відділена від неї примітивним військовим бетонним парканом, яким зазвичай у совку відгороджували вояків від цивільних людей. Територія госпіталю починалася ще на волі — будинком адміністрації, — і бігати туди було за щастя, бо ти щоразу мусив проходити через КПП, отже, дихав повітрям свободи. А ще на розі стояв магазин «Овощи и фрукти», в який, крім кабачкової ікри, з чорним двосантиметровим осадом під металевою кришкою, років сорок нічого не завозили. Кабачкова ікра в армії — майже те саме, що на свободі — ікра червона. Воїни по-різному підходили до поїдання цього делікатесу. Одні мазали на хліб, інші — мокали хліб у неї, а треті хлібом не заморочувалися — вони пили її прямо із банки, а потім у такому ж вигляді віддавали її назад природі в госпітальних хащах. Тому по тих корчах ходити було не варто: ікра була дешева, солдати її любили.

Територією госпіталю тричі на день їздили рікші — два солдатики в тапочках і коричневих солдатських халатах з зеленими лацканами — незалежно від погодних умов таскали візочки з їжею. Кухня була централізована, а розвозити треба було по відділеннях — розкиданих по всій території двоповерхових будиночках. Для цієї функції, від слова «фу», вибирали, як правило, двох — одного дауна та одного штрафника. Той, хто проштрафився, зазвичай плівся ззаду, розглядаючи хмари тьолочок, що прибігали допомогти солдатикам скоротати в кущах тягучу військову годину, а даун — з вилупленими від напруги очима і здутими венами на шиї — тягнув цю херь соло, тобто один. А вже біля відділення штрафничок відпихав дауна плечиком, робив два кроки під вікном начальника, кашляв, щоб на нього звернули увагу, — начальник дивився — пробачав штрафнику, а дауну давав те, що англійською красиво називається — pussy.

IV. Паштет?

 

аштет. Які асоціації виникають після цього слова? Банка, напхана перемолотим лівером з купою котячих, мишачих і, вибачте, щурячих кісточок, кишечок, лапочок, кігтиків, місцями навіть шерсточки (в цьому місці ми із жалем прощаємося з менш витривалими читачами та їдемо далі), хребетиків, мозочків, шлуночків, хвостиків — тобто всього, що колись вдалося зішкребти з асфальту. Тепер до цієї банки додаємо погони єфрейтора, зачіску Форреста Гампа, військовий квиток, де написано «Павлов Сергей Владимирович», фірмову посмішку, що з’їхала вбік, ніби зачепилася правою щокою за вішалку, дві дистрофічні ноги, подібні на дві ніжки від стільця сторожинецької меблевої фабрики, і дві руки, як у матроса Папая. І так, дуже акуратно, в пару прийомів, ми перейшли від паштету неживого до Паштєта-москвича, мого армійського другана.

Він з’явиться тут трохи пізніше, а поки що я ознайомлю вас із діючими особами нашого кордебалету. Ага, ще одне — якщо хтось досі чекає від цієї книжки страшних історій про знущання, ґвалтування, обрізання, катування старими солдатами молодих — до побачення, шановні. Ні одне з вищезгаданих слів не повториться жодного разу до фінального свистка! Ми — за мир! Власне з таким надписом стара, з часів Хрещення Русі, вицвіла тряпка висіла в неврології над вхідними дверима.

— Яка, бля, неврологія? — чую незадоволений голос слухача із третього ряду.

— А така! Хто служив в авіації, хто — у стройбаті, а я — в неврології!

Калінінський Ордена Красного Артьомовского Полусладкого воєнний госпіталь був моїм нескучним комфортним домом 20 місяців служби. Я не косив, не сцяв під себе на матрац, не здавав кал у коробці з-під взуття, не ковтав цвяхи — я просто звалився в обморок під час прийняття присяги. А таких цінних для країни кадрів ніхто не збирався марнувати. Радянське командування було настільки далекоглядним, що вбачало в моїй перспективній особі воїна діючої армії одні лише катастрофи, тому мене вирішили відрядити в КОКАП — щоб дитина була поближче до таблеток валідолу і палат інтенсивної терапії, а не до червоної кнопки запуску стратегічних ракет. А також — ближче до окремої раси радянського суспільства, не оспіваної в піснях і в кіно, — раси людей, які силою свого інтелекту, знаходячись на службі в армії, в ній не служили. Вони — косили!

V. Будні нашого «зоопарка»

 

осільщіки! Це була еліта армійського суспільства — кращі в країні — художники, будівельники, музиканти, космонавти, астронавти, тобто богема, а ще — узбеки, таджики, вірмени, грузини та один естонець, які не хотіли віддавати армії два власних роки і придумували найфантастичніші способи, щоб цього уникнути. А я їм активно в цьому помагав!

— Атдєлєніє, к бою! — закричав днєвальний, який, як правило, спав на вході до неврології в тапочках на босу ногу.

Наш бос — Борис Борисович Адамов-Яблоков — кинув у нього фонендоскопом і тоном вихованця інституту благородних мужів сказав:

— Ну какой к бою, какой к бою, Нєфрітов?!

— Я — Нєфьодов, — ображено відповів днєвальний, чухаючи область паху, вражену металевою слухавкою.

— Тєпєрь будєшь Нєфрітов. Зові Зою Алєксєєвну, бистро, бальнова везут с пріпадком.

Зоя Алєксєєвна — стара діва, яка зі спини викликала найіскрометніші фантазії в чоловічої половини не тільки госпіталю, а й цілого міста. Але якщо нещастя змушувало вас побачити фасад, то про застосування своїх органів розмножування ви забували моментально і довго ще не пам’ятали місце, де вони у вас ростуть. У СРСР не вистачало в ті часи брому для заспокоєння бурного потенціалу радянських воїнів, і тому таких осіб брали на роботу дуже охоче. Отже, ззаду Зої Алєксєєвні було років 25—30, але спереду — над цим питанням донині мучиться кафедра інституту