Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко

— Да ти чьо, ваєнний, ахрєнєл, што лі, с сержантам разгаваріваєш, смірна! — не контролюючи свого козлиного голосу, підписав собі вирок Ригалов.

В роті стало тихо, як на Личаківському цвинтарі в понеділок зранку. Увага всіх була прикована до епіцентру подій, які розгорталися та мали перерости у щось дуже важливе — хтось мав заробити собі серйозне реноме, а хтось мав його позбутися. З енергією так завжди — звідкись витікає, а кудись має затікати. Ми любимо більше, коли затікає.

У Ригалова було погане передчуття. Молодець. Воно його не обмануло. Рука Сєрьоги плавно під’їхала до руки Ригалова, яка в даному порівнянні виглядала, як ручка Бейбі-Борна, і чомусь у цей момент хотілося дати йому соску, щоб він не заплакав. Величезна клешня рязанського Йєті стиснула Ригалова за плече в області ключиці, наносячи йому масові тілесні ушкодження. Ригалов зіпрів і почав смердіти, як скунс. Більше від страху, ніж від болі. Ремінь випав з руки і був підхоплений лівою стрілою гіганта, яка нічим не відрізнялася від правої. Сєрьога поплентався до свого ліжка, витягнув з-під одягу свій дерматиновий «духовський» ремінчик і знов, недбало й повільно, приплівся до Ригалова, який, ніби загіпнотизована жертва анаконди, чекав на свою участь. Одною ручилою Сєрьога загнув сержанта, творячи з його тільця дугу. Ніколи в житті той так граціозно не робив «місток». Сєрьога розмахнувся дерматиновим ременем і десь у половину своєї дурної сили шльопнув Ригалова по сраці зіркою. Крику ми не почули, бо мордою сержантик був потужно притиснутий до підлоги. Підозрюю, що від болі він навіть присмоктався до плитки губами, ніби резиновим вантусом. Міцно тримаючи свого «наставника» за шию, Сєрьога розмахнувся ще раз і мимоволі зачепив бляхою іншого сержантика, який стояв збоку і робив вигляд, що це йому сниться. Той скрикнув:

— Ти чьо, дурак, я ж нічьо!

Ця фраза на мові дипломатів звучала би приблизно так: «Вважаю своїм обов’язком довести до вашого відому, що з нашого боку не було вчинено жодних дій, які ущемляють вашу Особисту Свободу». Але Сєрий в дипломатії шарив слабо і тому, не звертаючи уваги на фразу, яка розбилася об його голову, як хрущ об лобове вікно автомобіля, злапав того сержанта за рукав, повернув навколо осі та видав йому нищівного копняка під сраку, який по ефекту можна порівняти хіба що із запуском космічних кораблів на мисі Канаверал.

Тиша в казармі швидко перероджувалася в гул. Кожен із нас хотів бути на місці Сєрьоги, або хоча би стати його близьким другом, хоч би на три найближчі місяці учєбки. Сержанти розуміли, що їх опустили і треба було відновити свою владу — тут же, цієї ж секунди. Бо інакше вони будуть прати Сєрьогині кальсони та намотувати портянки на обидві його ноги, якими за потреби можна було замінити підпори для моста Патона. Двоє з них підскочили до Монстра з різних сторін, але відлетіли в сторони в кращих традиціях Джекі Чана, розмахуючи руками й ногами в повітрі і матюкаючись по-китайськи. Я як дипломований стоматолог можу із впевненістю сказати, що в цих людей появилися серйозні проблеми з прикусом. Ригалову пощастило більше — він не ліз битися до Сєрого, а тихенько відлежувався під стіною з новою, щойно придбаною наколкою на сраці.

Кожен із новобранців дивився на цю історію збоку, як на зйомки фільму зі Стівеном Сігалом, котрий завжди стоїть на місці, а навколо літають, як мухи над кізяком, його нещасні жертви. Сєрий натягнув собі поверх величезних армійських трусів шкіряний ремінь, який щойно відібрав, і почухав себе в області слонячого хобота, який від раптового притоку адреналіну випирав під трусняком і просився назовні. Сигнал від хобота дійшов нарешті до голови, і вона прийняла рішення відвести його сиканути. Напевно, сержанти ніколи в житті ще не були такі щасливі від того, що хтось пішов відлити. Забагато уваги, сконцентрованої на їхніх скромних особах останнім часом, повернулося до них розбитими мордами і синяками на сраці у вигляді радянської символіки. Та історія ніколи не вийшла назовні, бо ніхто не був в цьому особливо зацікавлений. Сєрий не зловживав своєю силою, а сержанти у свою чергу намагалися не помічати його тендітну стодвадцятикілограмову фігурку.

Наступного дебільного армійського дня я сидів у першому в своєму житті караулі та чекав черги йти на периметр. Караул полягав у наступному: дванадцять чоловік по черзі мали ходити кругами навколо іржавої цистерни з якимось щитом і типу її охороняти. Від кого? Воєнна таємниця. Ми того не знали. Не задумувалися над тим і наші начальники, які нас туди засилали. Перша група заступила півгодини тому, тож у мене залишалося ще півтори для того, щоби помаятися якоюсь фігньою. Я дістав листок паперу і почав писати лист друзям у Польщу. Писав я по-польськи, звичайно не маючи жодного поняття, що видаю західним розвідкам гіперважливу інформацію про те, де розташована наша грьобана вонюча учєбка. Писав щось про музон, питався, як у них справи і чи в них армія така сама безголова, як наша. Лист вийшов на дві сторінки із зошита в клітинку, який у караулі служив за туалетний папір. Я склав лист та сховав у кишеню на грудях, де по уставу має бути військовий квиток, маму його туди.

«Після караулу куплю конверт і зашлю», — подумав я собі та пішов кемарнути.

У моїй групі, яка мала заступати, був один крендель десь із Новгорода, якого звали Коля Путін — не плутати з Вовою Путіним, актуальним шефом держави на сході. Коля умудрявся так носити форму, ніби перед цим туди насрала корова. Штани висіли на ньому, ніби то були не його ноги і не його штани, і були вічно вимащені всякою гидотою. Здавалося, що чувак весь вільний час колупався в носі і все, що міг звідти дістати, витирав об штани. Гімнастерка на ньому навіть не висіла, а лежала, рукави на ліктях були протерті майже до дірок. Ремінь стягував талію так, що кишки Колі цілий день були жорстоко відрізані від інших частин тіла — від підйому аж до відбою.

Очевидці стверджують, що Коля часто спав одітий, щоб зекономити час на одягання. Коліна в нього випирали такими великими куполами, що по розміру поступалися хіба що Храму Христа Спасителя. Пілотка найменшого розміру, якби не вуха, накривала б його мініатюрну голову аж до підборіддя. Дві мутні окуляризовані бульки замість очей, маленький ніс, що до болі нагадував піську,