Смерть Каїна - Іван Якович Франко

Прояснювавсь увесь, благим спокоєм

Проймавсь, і голос піднімав, і кликав

Усіх до себе, ворогів найгірших,

Мов другів, обнімав, і був неначе

Той пластер меду чистого, солодкий

І запахущий, ясний і поживний,

Одним чуттям святим наскрізь пронятий.

Значить, чуття, великая любов –

Ось джерело життя!»

Каїн формулює релігію любові

І скочив Каїн,

Мов звір сполоханий, і оглядався

Довкола, і шептав немов в нетямі:

«Чуття, любов! Невже ж се так, о боже?

Невже в тих двох словах малих лежить

Вся розгадка того, чого не дасть

Ні дерево знання, ні загадковий

Той звір не скаже? Бідні, бідні люди!

Чого до того дерева претесь?

Чого від того звіра ви ждете?

Погляньте в власне серце, а воно вам

Розкаже більше, ніж всі звірі можуть!

Чуття, любов! Так ми ж їх маєм в собі!

Могучий зарід їх у кождім серці

Живе, лиш виплекать, зростить його –

І розів’єсь! Значить, і джерело

Життя ми маєм в собі, і не треба

Нам в рай тиснутись, щоб його дістати!

О боже мій! Невже ж се може бути?

Невже ж ти тільки жартував, як батько

З дітьми жартує, в той час, як із раю

Нас виганяв, а сам у серце нам

Вложив той рай і дав нам на дорогу?»

В тій хвилі Каїн наче просіяв,

Чудовий супокій розлився враз

В його душі. Забулись всі страждання!

І сонце гріло, і земля ясніла,

Вся в золото й рожевий блиск повита,

Мов дівчина, що з купелі виходить.

На хвилю, оп’янілий щастям тим,

Він стратив пам’ять, і за грудь рукою

Хапавсь, і сам собі не вірив.

«Боже!

Невже се правда? Навіть в моїм серці,

Гнилім, побитім і закаменілім,

Живе ще, розвиваєсь і цвіте

Те райське сім’я, та свята любов!

О так! Я чую се! Тепер, по довгих

Літах прокляття, я відроджуюсь

І оживаю! Наче крига леду,

Так присла в серці моєму ненависть.

Мені так дуже жаль усіх людей

Тих бідних, засліплених! Я їх так

Люблю з їх сліпотою й лютим горем,

З їх поривами до добра! Страшні,

Могучі ти покуси їм, о боже,

Порозставляв в дорозі, а слабою

Натуру їх вчинив! Отсе мізерне

Знання, котре, мов іскорку, хоронять

І роздувають – що їм з нього! Тьма

І загадка сидить при нім на стражі.

А ту дорогу, що веде до серця,

До щирої любові, другий звір

Загородив – химера бистрокрила,

Котра манить і найяснішу правду

У привид, у ману пусту зміняє.

І мечуться вони, мов лист сухий

В осіннім вітрі, – ріжуть, і мордують

Одні других лютіше звірів лютих,

І риються в землі, до неба рвуться,

Пливуть по морю – в небі чи за морем

Шукають раю, щастя, супокою,

Шукають того, що лиш в серці своїм,

В любві взаїмній можуть ізнайти!

І що ж, хіба ж повік їм так блудити?

Хіба ж ніколи не найдуть вони

Дороги прямої? Хіба ж надармо

Їм дане те бажання невсипуще?

Ні, жити хочесь кождому! І кождий

На те і розум має, щоб життя

Від смерті відрізнити. І коли

Йому вказать дорогу до життя,

То, певно, не піде на стежку смерті.

Так я ж отсю дорогу їм покажу!

Я, прадід їх, відслоню правду їм,

Тяжким терпінням віковим здобуту.

Пригорну їх до серця і навчу

Любить себе взаїмно, занехати

Роздорів, сварів, здирства і убійства.

Я, перший вбійця, викуплю свій гріх

Тим, що відверну всіх людей від вбійства.

О люди, діти, внуки, сиротята!

Покиньте плакати по страті раю!

Я вам його несу! Несу ту мудрість,

Котра поможе вам його здобути,

У власних серцях рай новий створити!»

Лемех убиває Каїна

Так думав Каїн і поспішним ходом,

Із серцем, повним туги до людей,

Невигаслої теплої любові,

Прямує до села, і спотикаєсь,

Скупить хвилини дух перевести.

Щоб тільки швидше! Б’єсь стареє серце,

Тріпочеться, мов пташка. Наче вихор,

Старі, давно забутії згадки

Зворушились, коли з-за горбика,

Мов синя хмарка, показався дим

Із людської оселі. Мов дитя,

Щодуху він на горбик вибіг, став

І довго-довго видом тим впивався,

Що розстелився перед ним, – сто раз

Миліший, ніж недавній привид раю.

Пишний крайобраз! В глибині його

Велике озеро, мов лазурове

Хрустальне дзеркало, що вдалі десь

Зливаєсь з небом. Береги, в розкішну,

Багату зелень прибрані, далеко

Повскакували в воду рукавами,

Полощуться та приглядаються

Собі у тихім дзеркалі глибокім.

А ближче сугорби, покриті лісом,

Немов вінком могучим відділили

Той тихий кут від решти світу.

Глянь!

Там в тихім заливі, не дуже близько

Від берега, мов стадо каченят,

Село розсілось. На палях товстих,

Повбиваних в дно озера, стоять

Низькі хатки, покриті тростиною,

З піддашками й широкими кладками,

Дим куриться із стріх. Жінки в хатах

Перекликаються. По озері,

Мов павуки, снують човни легенькі –

То рибаки великі сіті тягнуть,

Кричать, гребуть веслами та до сонця

Поблискують зубцями спис спижевих.

А супроти села на узбережжі

Майдан широкий, а на нім не пчоли

Роєм гуляють, не чмелі гудуть –

То молодіж сільська гуляє. В сонці

Вилискується голе, смагле тіло,

Лунають срібні голоси, легенький

Вітрець волосся чорне розвіває.

Одні навзаводи біжать, а другі

Крутії танці водять, ті збирають

Блискучі раковини над водою,

Тамті великий натягають лук

І до мети стріляють, деякі ж

Старого діда обступили, що

Сидить на камені, бряжчить на струнах

І щось співає.

Все те Каїн бачив,

Мов на долоні, плакав і сміявся

Із радості. Він так давно не бачив

Людей! І вид їх мирного життя,

Їх праць, забав і розривок щоденних

Таким йому чудово гарним видавсь,

Що, причарований, він став на місці,

Глядів і оком не змигнув, впивався

Тим видом, мов найбільшим щастям земним.

Втім крик зробився між дітьми: у лука

Струна порвалась. «Діду, діду Лемех,

Направте лук!» І дід покинув грати,

І лук узяв, руками пильно щупав

З усіх боків, махаючи при тім

Похиленою головою. Каїн

Відразу догадавсь, що він сліпий.

Ось виняв він з-за пазухи струну

І на роговий лук нап’яв і брязнув

По ній. Мов ластівка, зацвіркотала

Струна, і щось немов вступило в діда.

«Ex, діти! – скрикнув він і з місця встав.–

Старий я став, сліпий, а ще готов

Помірятися з вами при стрільбі».

«Го-го, дід Лемех до стріли бересь! –

Загомоніли хлопці. – Браво, діду!

Давайте з нами до мети стріляти!»

«Де ж та мета? Ведіть мене туди,

Де стаєте!»

В тій хвилі ті,