Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець
Місто спочивало після робочого дня. За шторами в деяких помешканнях світились лампи — червонястим, оранжевим, синім, золотим світлом. Де-не-де миготіли стриманим блакитним сфумато телеекрани. Громадяни вільного й незалежного оточеного анклаву, городяни Західного Рівного поважно відпочивали після ще одного прожитого дня. Після дня клопотів і праці. Після дня набуттів й розчарувань. Після дня. Перед днем. В чеканні дня наступного. Між двох осінніх днів. У надвечір’ї. Напередодні. Нічого не знаючи і не здогадуючись ні про що.
* * *Вони спершу намірялися піти на службові двері, та в останню мить Шлойма пригадав, що до глядацького залу зручніше заходити з головного входу. Зі службового треба було проходити сценою, в темряві, перечіпаючись через декорації, підпилих монтувальників та інший театральний мотлох. На головному вході, щоправда, на них неминуче накинуться кореспонденти, але ця деталь вже належала до тих напівприємних прем’єрних незручностей, зважати на які було не варто. Серйозного інтерв’ю ніхто зараз дати не в змозі, та в цій метушні від них цього й не вимагатиметься…
Коли вони підіймались вузькими сходинками на площу й обходили навколо розлогих ялин, бозна-коли ще висаджених перед театром, Шлойма кинув погляд на схід, в бік майдану Незалежності. Черги автомобілів перед дротяною брамою вже не було. З-за Стіни насувалися сутінки. Західне Рівне готувалось поринути у вечір. «Ранувато темніє, як на середину вересня». Думка пройшлася мозком, немов рикошетна куля, й забилась десь у найдальші закапелки свідомості. Тут-таки зринула інша думка: що ж мені все-таки наснилося сьогодні вночі? Ні, не пригадати. Клубочиться в свідомості тьмяний хаос образів і відчуттів, але нічого конкретного з нього вилучити не вдається. А вересень і справді перейшов уже в другу свою половину. Шлойма мерзлякувато зіщулився й притиснувся до Оксани, міцно вчепившись за її руку.
Від колон до них справді кинулося дві-три постаті з мікрофонами.
— Пане Ецірван! Пане авторе! Про що ця ваша п’єса? Чому її ставить режисер-іноземець? Якої ви думки про цю постановку, про потрактування вашого твору режисером з Німеччини? Чого ви чекаєте від спектаклю за вашим твором? Що ви хочете сказати цією п’єсою вашим співвітчизникам? Чи буде цей спектакль у постійному репертуарі Вільного театру міста Рівного?
Шлойма спинився на секунду, непомітно стис Оксанину руку вище ліктя й, напустивши на обличчя якнайсерйознішу гримасу, відсторонив журналістів:
— Всі інтерв’ю — після вистави. Наперед нічого казати не хочу, а то раптом ви будете розчаровані…
Будуть вони розчаровані, аякже. В них он вже очі горять, а роти пороззявлялися від захвату. Вони готові написати про цю виставу дослівно все, що б ти зараз не сказав. Але ти не кажеш нічого, ти витримуєш умови вашої попередньої домовленості з Маульвюрфом — до офіційного показу не давати жодних коментарів. А після прем’єри Георг запланував цілий тур світовими столицями: Берлін, Відень, Бейрут, Єрусалим і навіть Нікосія на Кіпрі. Добір міст увесь час видавався Шлоймі достатньо дивним, але він не сперечався — це була цілковито Маульвюрфова ідея, тож нехай він її і втілює. Актори Вільного театру, задіяні у виставі, вже наперед кайфували, передчуваючи турне теплими й затишними містами. Найбільше ж кайфу вони отримували, відчуваючи неприховану заздрість до себе з боку акторів, у виставі не задіяних.
Сяк-так відкараскавшись від кореспондентів, Шлойма з Оксаною все-таки вирішили йти на службовий хід, бо в дверях театру вже товпилась така кількість публіки, що достоятись до загального гардеробу їм би просто не вдалось. А так Оксаниного плаща вони повісять на службову вішалку біля чергового й нехай уже якось поза лаштунками проберуться до своїх законних (згідно із запрошеннями) першого-другого місць у першому ряді. Дорогою треба ще буде пройти повз двері службового ліфта, але це вже якось через «не можу», Шлойма здужає. Чого на нього зважати, можна викреслити його зі свідомості, адже той триклятий ключик, зафутболений босою ногою, десь зараз припадає пилом під диваном у вітальні. Ну і що з того, що ти знову, неначе страус (о, яке примітивне, карикатурне порівняння!), ховаєш голову в пісок? Ти маєш право не робити того, чого не хочеш робити. Й ніхто тебе силою не примусить. Й піску тут немає ніякого, он тирса під ногами, прибиральниці натрусили, тут слід пригнути голову — згори звисає якийсь кабель, а тепер уже світліше, он там попереду двері… А ось і режисер з головною виконавицею! Маульвюрф з Ізабеллою енергійно нервували за лаштунками. Помітивши Ецірвана, вони обоє застрибали на місці, замахали руками над головами і всіляко інакше намагались привернути до себе увагу в напівтемряві куліс. Утім, Шлойма й так їх зауважив. Ізабелла була вже у сценічному костюмі — строгій чорній сукні з білим комірцем. На шиї вона мала діамантове кольє (справжнє, про нього чомусь запитували всі журналісти, які брали в актриси інтерв’ю), а з-за вуха стирчав радіомікрофон як елемент сценічного костюма і як цілком функціональний предмет також.
— Ти повернувся! Чудово! — Ізабелла на секунду пригорнулась до Ецірвана й одразу заклопотано зацокотіла: — Тут є серед запрошених дуже-дуже важливі люди!.. Тобто я хотіла сказати — всі люди важливі, але тут прибули на персональне запрошення Георга люди з журналу «Театер дер цайт». Ти мусиш дати для них окреме інтерв’ю після… — вона затнулась. — Після того… як все закінчиться.
«Чому вона сказала саме так — „після того, як все закінчиться“? — Шлойма відчув, як потрохи з’їжджає з глузду. — Невже і їй щось відомо?.. Ні, це вже психоз якийсь у мене починається».
Ізабелла ж, повернувшись до Маульвюрфа, майже гукнула тому в саме вухо:
— Man muss ihm gleich das sagen!
Зірка європейської режисури, лизнувши Оксану у щоку, підступив до драматурга з іншого боку, взяв його за
