Відгуки
І день як вимір нашого життя - Олександр Васильович Афонін
Читаємо онлайн І день як вимір нашого життя - Олександр Васильович Афонін
Лепестки раскрывают ночные цветы За ажурной решеткою сада. Город внемлет входящей в него тишине, Наслаждаяся негой покоя… Голос твой прорастает травинкой во мне, И я весь наполняюсь тобою. «Якась не літня зовсім прохолода…»
Якась не літня зовсім прохолода, Якою зараз ніч у вікна диха. Хоча після спекотної погоди Таке похолодання навіть втіха. Це просто невеличка передишка. Попереду ж гарячі дні чекають… Он поміж хмар зірки липневі нишком З усмішкою на землю поглядають. В будинку через вулицю, навпроти, Давно вже вікна почали згасати. Отож і я закінчую роботу, Складаю паперці й лягаю спати. «Небес закатных полоса…»
Небес закатных полоса Еще видна, но еле-еле… Умолкли птичьи голоса, Что слышались еще доселе. Очередной уходит день, На предыдущие похожий… Мелькает мимо, словно тень, Случайно встреченный прохожий. Ложится темень до зари Бетонной глыбой теплой, прочной. Лишь звезд июльских фонари Всплывают в небе полуночном. Розмова
Дістає запальничку… Вогник – наче свіча. Освітилось обличчя, й жовті зірки в очах. Лиш на мить, і вже морок знову нас обійма, А неспішна розмова якось ллється сама. Голос хрипкий ледь чую – це окопи взнаки, Сигарета танцює від тремтіння руки. Він говорить, говорить про криваві бої, І що нинішній ворог – це колишні свої… Про страшне – так буденно… Бо для нього війна — Це робота щоденна, і вже звична вона. Страх? До нього звикаєш, як в житті до всього, І в бою забуваєш взагалі про нього. Що найгірше? Обстріли. Хочеш в землю врости. І, мабуть, не повіриш – в бій простіше іти. Як атака, то знаєш: чи тебе, а чи ти…
Якась не літня зовсім прохолода, Якою зараз ніч у вікна диха. Хоча після спекотної погоди Таке похолодання навіть втіха. Це просто невеличка передишка. Попереду ж гарячі дні чекають… Он поміж хмар зірки липневі нишком З усмішкою на землю поглядають. В будинку через вулицю, навпроти, Давно вже вікна почали згасати. Отож і я закінчую роботу, Складаю паперці й лягаю спати. «Небес закатных полоса…»
Небес закатных полоса Еще видна, но еле-еле… Умолкли птичьи голоса, Что слышались еще доселе. Очередной уходит день, На предыдущие похожий… Мелькает мимо, словно тень, Случайно встреченный прохожий. Ложится темень до зари Бетонной глыбой теплой, прочной. Лишь звезд июльских фонари Всплывают в небе полуночном. Розмова
Дістає запальничку… Вогник – наче свіча. Освітилось обличчя, й жовті зірки в очах. Лиш на мить, і вже морок знову нас обійма, А неспішна розмова якось ллється сама. Голос хрипкий ледь чую – це окопи взнаки, Сигарета танцює від тремтіння руки. Він говорить, говорить про криваві бої, І що нинішній ворог – це колишні свої… Про страшне – так буденно… Бо для нього війна — Це робота щоденна, і вже звична вона. Страх? До нього звикаєш, як в житті до всього, І в бою забуваєш взагалі про нього. Що найгірше? Обстріли. Хочеш в землю врости. І, мабуть, не повіриш – в бій простіше іти. Як атака, то знаєш: чи тебе, а чи ти…
Відгуки про книгу І день як вимір нашого життя - Олександр Васильович Афонін (0)