Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Сухий кленовий лист, як молоде пахілля, Малий дробок землі із Оглаву, з Трипілля, Від поту він як сіль, але він твій і* мій.

Клади його; в ріллю за троє довгих літ,

Він, кров’ю скроплений,— зів’є веселий цвіт, Він, в кривді купаний,— породить зерно гоже, Вусатий і^олосок чи добру квітку, може,

На пам’ятник бійцю, що впав біля воріт.

Де в полі батько йде в глибокій борозні,

Де спалений дубчак в’є листя вирізні,

І клекотять міста у димових загравах,

І дзвонить міст новий на збитих переправах, Де вчора танки йшли, гарячі і грізні,

Дніпро і синій Сян з'єднали береги,

Як два брати навік, для щастя і снаги,

І нездоланна ти, Отчизно непокорна,

Куєш нові плуги, огнем клекочеш з горна І осяваєш світ,— дивіться, вороги!

Ідуть бійці за Збруч і голубий Дунай,'

За рідний наш народ! За вольний отчий край! Тремти, Берлін, і жди! Брешіть, лисиці вражі! Уперла ти щити в карпатські чорні кряжі,

І шоломи горять, як мідний небокрай.

Ми кров’ю платимо, бо ми твої сини,

І ти мене хоч словом спом’яни,

Як я тебе не раз у ночах споминаю На плаях і стежках, на тихому Дунаю.

О грізний краю мій під блисками війни!

* *

*

Свист у полі, ночі горобині,

Білий цвіт, обпалений вогнем,—

Все мені ввижається в долині За грядущим викуваним днем.

Крик, і біль, і невмолиму тугу Пропекло залізо аж до дна,

Кільчиться до сонця, як напруга, Через камінь буй-озимина.

1 дзвенять дуби серцями глухо,

Як литаври в битві, з давнини,

Тихі Ворскли, Стугии і Синюхи Виглядають хлопців із війни.

і за дальнім за вечірнім пругом,

За ранковим променем в саду Брат із братом, друг із вірним другом Позертають землю до ладу.

І не плаче на причілку мати,

Щезнуть воєн кров і суєта,

Через вік, через роки і дати Спів незнаний в серце доліта.

І ростуть малі веселі діти,

Зорями палають города,

І бреде у даль, в нові орбіти, Неосміяний Сковорода.

Бачу вас, міцних, веселооких,

В клекоті державної ходи.

Земле рідна, в бурях і потоках Возвелич мас і не осуди!

* *

На теплих землях, синіх водах,

На збитім полі вдалині Заліза й бурі хижий подих Живе тривогою в мені.

Та вже цвіте'зелений вітер,

Де з благовісної руки До сонця йдуть нові орбіти І сушать кров материки.

Те, що вмирало, знов воскресло,

І що чорніло,— знов як луг.

І ріжуть яросні чересла Землі тужавий темний пруг.

Нам тільки б хліба, сонця й волі, Шаноби й пам’яті в живих Та на батьківськім орнім полі Пісень хмільних і вікових.

Нам тільки б свисту солов’їно, Братерства братнього в очах,

Моя Радянська Україно,

Вітчизно плуга і меча!

Б’ють барабани в груди бою*

Зірниці сяють голубі,

А я вітаюся з тобою,

Твій син і воїн при тобі.

❖ *

*

Обірваний в степу гнучкий гарячий дріт, Долоні чорних вирв і клекоти двобою.

0 земле рідна, хто іте жив тобою,

Втираючи, як сльози, чорний піт!

Осінніх вечорів багриста каламуть.

Я знаю, що бійця нащадки спом’януть

1 нашу віру й кров знесуть на п’єдесталі,

І грудочка землі що нас вела у далі, Колючим колоском вквітча солдатську путь.

На спалених місцях тучні пройдуть лани Розмаєм і дощем, гарячим блиском плуга,

І молоком гречок, і медом цвіту з луга,—

0 земле рідна, воїв спом’яни!

* *

*

Ці ночі будем довго пам’ятати:

Із гільзи — світло, місяця пором,

Коли згадались і Шевченко, й мати,

1 сині гори за старим Дніпром.

О земле рідна, б’ю чолом тобі На жилах трьох доріг, де верби голубі, Покриті пилом, дишуть, як людина,

Де нас веде війни сувора днина,

Твердих, як сталь, ке схилених в журбі.

1 через рани пізнаєш любов До цих доріг, до спалених дібров,

До кущика гіркої чорном’яти,

Де нам згадались і Шевченко, й мати, І сині гори за старим Дніпром.

КИЇВ

Як не спиться вночі, встань і вийди до вранішніх зір, Затамуй свої рани, візьми в своє серце неспокій І поглянь за Дніпро, за мереживо долів і гір,

Де стоїть вігі і кличе на кручі старій і високій.

їй почуєш дихання його в тім краю,

Де сади, й журавлі, і попалепі хати, й каліки.

Впізнає він тебе, чуєш? Кличе: — Іди, впізнаю! — Значить, рідні ми знову на довгі літа і навіки.

Нас нелегко впізнати за літа розлуки важкі: Обкурились, обсмагли, із юності вийшли в солдати, Але є своя віра, і вірні, як сталь, ватажки,

І вогонь у серцях, і в руках бойові автомати.

Нас нелегко покликать: за Доном лежать юнаки,

За Айдаром вузьким, за Савурським шляхом

несходимим. Біла чайка майне, наче знак дорогої руки,

Над шляхами війни, що пропахли бензином і димом.

їхні очі заплющені просять живої води,

їхні рани роз’ятрені роси б дніпрові кропили,—

Та пішли у походи і, кріпко хильнувши біди,

Не вернулись додому за танками, димом і пилом.

Ми згадаєм хлоп’ят і запишемо їх імена Без салютів і тризн, без поминок і чарки вина,

А на київських площах, на мармурі, й темнім граніті, І на,київській славі, що боєм клекоче по світі,

Ми запишемо їх?імена!

* *

*

Сірі каски, закурені димом,

Вересневий в полях небовид,

Передайте знайомим і милим,

Як прощались тополі навзрид,

Де чорніли полів обологи»

Небо* стежка, покинутий дім,

Де земля нам чіплялась за ноги . Найдорожчим дитинством моїм.

На прикладах стискаючи руки, Попустивши із грив поводи,

М'й всихали від злої розлуки,

Наче клени без краплі води.

Прокотилося, в даль проминуло, Прогуло в вересневих степах, Порохами, гарматним відгуло;м Злий татарник ядуче пропах.

Та за обрієм, багрим на вроду,

В синім плетиві сонця і злив Шлях ночівель, привалів, походу Моє серце навік полонив.

* Ф

*

Знову поле, червоне од маків,

Де під гулом гарматним не йди. Начиталися ми «Гайдамаків», Нажурилися од Галайди...

І наснилася знову криниця,

Щебет крапель об ранній порі,

І зоря, наче синя синиця,

За ворітьми у нашім дворі.

Забряжчи, золоте відеречко,

Розплещи дзвонкової води, Проб’ємося, пройдем недалечко Біля тої страшної біди.

Україно! Зустрінем голодних, Рідних, змучених, стрінемо їх, Нап’ємось од гіечалів народних, Од великих завітів твоїх!

Україно! Де мати й колиска,

В юнь завітрену кличуть сліди,— Наша помста там скоро