Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

І, може, ще знайдеться десь подружка, То я зайшов би, повечерять сів.

Із пня зів’ється паростя вологе,

Боєць пройде в окопчик па поля.

1 я спочину й вийду па дорогу Спостерігать, як крутиться земля.

ТЕСЛЯРІ

Теслярі робили мости На Дніпрі, і Дінці, і на тихому Збручі, І могли б мости бурю пронести, Кленові, соснові, дубові негнучі.

Танки повзли і підвід ключі, Артилеристи везли «катюшу»,

І гули мости вдень і вночі,

Як би сказати, за милу душу.

Тесля сидить на бережку,

Курить махорку, думу гадає:

Як він звалить дубину важку Десь на Одері а чи на Дунаю.

За троє літ, як за довгий вік,

Дорога кленова лежить за даллю. Вчора генерал сказав: — Оце чоловік, Дивись, нагородять іще й медаллю.

А потім війна на спад потече,—

Земля зажадає літнього грому,

І він сокиру візьме на плече І по своїх же мостах піде додому.

1 нехай хто скаже, що він не воював, З ранку до ночі не тратив сили,

Як із шістнадцяти різних держав По його мостах народи ходили!

КАШОВАР

Кашовара ми звали — харчонарком. Люди пробачать за гордість нашу.

Сто тисяч разів махиув черпаком,

Тисячу разів наготовив кашу.

Перець; і сіль, і лавровий лист Дружили із ним у кипінні п’яному, йому одному відкривали зміст Так* як любима серце коханому.

Був кашовар мовчазний в ті дні,

Як хто не вертався з передової:

— Значить,— казав'Ьін,— тепер ми одні, А може, ще прийде? Каша постоїть...

Хоч було відомо: згорів дотла,

Уже ні дихання нема, ні тіла,

А він, кашовар, біля котла Беріг йому кашу, щоб не згоріла.

Як чутка пройшла з долин до Карпат, Що війна закінчена і кухні не треба,— Він випив горілки, узяв автомат,

Стріляв увесь вечір в засніжене небо.

Неначе згадав провину свою,

Що не так зварив чи подав невміло, Неначе скликав усіх, що в бою Упали і каші його не доїли.

ЛИСТОК

Пожовтілий листок до броньової башти притисло, І несе його осінь на дві переправи за Віслу,

І мотор його гріє, і хлопці беруть у долоні.

Де ти ріс, зеленів, що прижився у нашім загоні?.

І з якої долини, з якого байраку чи кручі Принесли тебе бурі, захльоскані вітри метучі?

Може, з того дубка, що садив я в дитинстві у школі? Може, з темного явора в пашім обухівськім полі?

Може, з нашого двору, де сонце кипуче, як брага? Чудодію ти мій, закурілий, завзятий бродяга!

Що ж, лети, як і я, під дощі золотою стіною,

У пилюці сивій, нагрівайсь од мотора зі мною,

На огні не в’ялись, червоній в вечори непогоди,

Нам не буде спокою, так що ж? — Ми одної породи.

МАРУСЯ

В степу, за селищем на повороті, ...

Де землю смажить сонце сліпе,

Під сивим дощем, у сльоті, в болоті Стоїть друге літо на КПП

Біляві косички, як біле гуся,

Шинеля до п’ят, що пройшла бої.

— Добридень, Марусю.— Ми звикли —

Маруся,

Не помічаючи погонів її.

А в теї Марусі десь батько й мати,

Печалі і радості — все пополам,

Вечором сяде листа писати,

Мовляв, я здорова, бажаю й вам...

Мине перевірка, дальня чи ближня,

Маруся засне, як зійде зоря.

Насниться їй сон, иеначеб заміжня І, наче синок вже чита букваря.

1 наче на тих на рясних дорогах Затихли моторів хрипкі ключі,

Де в сірій шинелі вона з остороги Світила ліхтар, недоспавши вночі.

Я хочу, щоб ти на світанку доспала, Домріяла сон, зашарілася вся,

На курній дорозі від кулі б не впала Гсина родила, мов біле гуся,.

Щоб легко він бігав, ке бив пороги, Мав очі веселі і твердість руки,

А виріс — то в світі б побачив дороги,' Які ти пройінла в сорокові роки.

* *

*

Прощатись будемо в бліндажі,

Останню махорку розділим натроє, Останній хліб покрають ножі,

Останні слова заберем з собою.

А плащ-намети здамо старшині, Комбінезони й шапки вухаті,

Оті, що були в диму і вогні,

В місцях, де припало нам умирати.

■— Бувай, солдат! — Прощавай, солдат! Який-бо день: понеділок? Вівторок? — З Варшави, з Берліна і до Карпат Прощання стоятиме днів на сорок.

- Состави теплушок помчаться в даль,

На Дніпр і на Волгу повернуть коні.

В останню хвилину ввійде печаль І сяде в бліндажику на ослоні

За тих, що вмерли, й за тих, що живі,

За тих, що землю прикрили, упавши,

За нас, що дружбу обмили в крові,

А потім роз’їхались, може, й назавше.

«** *

Кожному місткові поклонимось,

Кожну травинку візьмемо в рукш

— Живете, наші любі? Спасибі вам За чекання. За хліб. За муки.

Й не буде в небі жодної ластівки,

Що не креслила б нашої перемоги,

~ І обніме земля, як дівчина, ’

Місяця золотокуті роги.

І викрешуть панелі залізний грім, .

І не буде ні площі, ні хати, ні саду,

Щоб не розцвітили вогнем своїм Наших очей голубу розсаду:

Солдати, солдати, я ваш навіки,

Знаю кожну рану і кожну заграву.

І розметають гриви кошлаті ріки,

Рикаючи, як леви, про нашу славу!

* *

*

Обпалених стоділ, землі й заліза гук,

І перший цвіт в пилу, і перший день розлук,

І ти, скривавлена од краю і до краю,

Без розпачу, й проклять, і без вагань, я знаю,

У серце прийняла безодню наших мук.

Мов колос наливний у клопітні жнива,

(Мов гутірка дівчат, барвиста і жива,

Тривожила серця од сну і неспокою Стражданням, і вогнем, і думою гіркою,

Бо світ у нас один і ти в нім — грозова.

О грізний краю мій під тучами війни!

Хто кров за тебе лив,— тих словом спом’яни,

Хто мертвим ліг в бою,— не раз згадай, не двічі, Хто прийде з бойовищ,— того на люднім вічі,

Як мати, зустрічай, бо ми твої сини.

Одної кості ми, і кров одна, і плоть,

Нелегко нам було чужинця побороть,

Колючих огорож і танків лави чорні,

Сліди чобіт і тіл ховають ниви орні,

Траншей і бліндажів неспалену оплоть.

Нелегко нам було од сталінградських стін В заметах, у сльоті, в багнюці до колін,

В проривах яросних, в смертельнім свисті криці Звестись в залізний марш і клекотом, як птиці, Оповістити світ: тремти і жди, Берлін!

Ти за Дінцем л«жиш, Вкраїно* краю мій, Боєць твій пил носив у