Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа

податливості її тіла. Розмазуючи теплу кров по заліплених брудом штанях і куртці, Мітя Нагорняк перевернув Ель- віру обличчям до себе. Неправдоподібно темні, маслянисті й ще вологі очі не рухалися і зазирали вдалечінь, повз нього, напевно, подумав Пухлий, розглядаючи хмарки, що безтурботно плили на десятикілометровій висоті над подзьобаною воронками землею.

І хоч Ельвіра ще була жива, Мітя зрозумів, що вона більше не повернеться з тих країв, на які задивилися її очі.

— 7 —

— Це вона... — Пухлий відбивався, намагаючись вирватися з обіймів Бізона. — ЦЕ ВОНА! — закричав він. — Я впізнав її!

Іллі Камазову вдалося вирвати у Міті автомат, коли все почалося. Щоправда, якби не Паша Білаш, Пухлий задушив би її голими руками. Бізон витягнув молодшого лейтенанта на дорогу, де його обступили інші бійці. Та попри все Мітя не полишав надії вирватися.

— Пустіть мене, суки! — На губах з’явилася піна. — Невже ви... Як ви... не... Бляха, це ВОНА! ВОНА!

Камаз показав водію маршрутки, що той може рушати. Двигун захурчав, і автобус почав набирати швидкість, підскакуючи на нерівній дорозі. Перелякані пасажири недобрими поглядами проводжали знавіснілого українського офіцера.

На галас підбіг капітан Батурин.

— Що трапилося?

Бізон, який досі стримував Пухлого, знизав плечима.

— Вона нахилилася... нахилилася і тихо спитала... спитала у мене... — з жахливим хрипом виштовхуючи слова, намагався пояснити Мітя, — чи сподобалася... нам... качка... вона... спитала мене... капітане, це була ВОНА!

Юрій Батурин зиркнув услід маршрутці, що швидко віддалялася, прямуючи до села Заможне. Під Заможним стояли танки бойовиків, і ризикувати солдатами, щоб наздогнати автобус, він не збирався.

— Заспокойся, Пухлий, — спокійно наказав командир роти. — А ти, — кивнув Камазу, — віддай йому зброю.

— Капітане... — прохрипів Мітя.

— Замовкни, — обрубав Батурин.

Пухлий заскреготав зубами, округлі щоки покрилися багряними плямами:

— Чому я маю мовчати? Чому ми маємо мовчати? Що це, блядь, за війна така?! Вони закидають нас мінами і снарядами, підсилають своїх відьом з отруйною їжею, а ми повинні мовчки посміхатися у відповідь? ВОНА СПИТАЛА, ЧИ СПОДОБАЛАСЯ МЕНІ ЇЇ КАЧКА! Чому я не можу її... — Він захлинувся. — Чому, капітане?! Що ти на це скажеш? ЧОМУ?!! — Останню фразу Мітя прогорлав в істериці.

— Бо ми не вони. — Капітан Батурин стиснув плече молодшого лейтенанта і добряче струсонув. — Почув мене, Пухлий? Ми не вони.

Сергій Жадан

Чому мене немає в соціальних мережах

(3 книги «Життя Марії»)

Голка

Антон, тридцять два роки,

в статусі було вказано, що живе з батьками.

Православний, хоча до церкви не ходив,

закінчив університет, іноземна — англійська.

Працював татуювальником, мав свій почерк,

якщо можна так сказати.

Через його вмілі руки й гостру голку

пройшов не один натовп місцевих.

Коли все це почалось, багато говорив про

політику та історію, почав ходити на мітинги,

пересварився з друзями.

Друзі ображались, клієнти зникали.

Боялись, не розуміли, виїжджали з міста.

Найкраще відчуваєш людину, торкаючись її голкою.

Голка жалить, голка зшиває. Під теплим

металом таке податливе полотно жіночої

шкіри й такий цупкий світлий брезент

шкіри чоловіків. Протинаєш чиюсь

оболонку, випускаєш із тіла оксамитові

краплі крові, б’єш, б’єш, вибиваєш

янголині крила на покірній поверхні світу.

Б’єш, б’єш, татуювальнику, адже ми покликані

наповнювати цей світ сенсом, наповнювати його

кольорами. Б’єш, татуювальнику, цю

обшивку, під якою душі й хвороби —

те, чим ми живемо, заради чого вмираємо.

Хтось розповів, що його підстрелили на блокпосту,

вранці, зі зброєю в руках, якось випадково —

ніхто нічого не встиг зрозуміти.

Поховали в спільній могилі — їх там усіх так і ховали.

Особисті речі передали батькам.

Статус так ніхто й не правив.

Прийде час, і яка-небудь наволоч

обов’язково буде писати про це героїчні вірші.

Прийде час, і яка-небудь наволоч

скаже, що про це взагалі не треба писати.

Пошуковик

Довго її розшукував. Номер вона змінила,

з міста втекла, соціальними мережами

не користувалась. Через знайомих знайти

не вдалося, через церкву теж.

А потім сама написала, про справи,

про переїзд, про нові обставини, про звикання.

Розповіла про брата, думаю, заради цього й писала —

щоби розповісти про брата, про його смерть.

Мабуть, зверталась із цим не лише до мене, принаймні —

не до мене першого. Надто вже спокійно

писала. їх накрили, писала, всіх разом, одним

залпом. Потім наші повернулись, хотіли

забрати загиблих. Вірніше — те, що від них

лишилось. Найтяжче було з ногами. В кожного

має бути по дві ноги. Вони їх так і складали —

щоби в кожного було по дві ноги, бажано —

одного розміру.

Брат займався музикою. Мав хорошу гітару.

В нього її постійно позичали.

Ось що з нею тепер робити? — питала вона. —

Я брала, пробувала грати, порізала пальці з незвички.

Дуже боліло. Досі не заживає.

Секта

Андрій і Павло, адвентисти, студенти.

Тато-підприємець підтримував громаду,

вони звикли ставитись до церкви,

як до частини свого життя —

бували там щодня, допомагали

робити ремонт, викладали фото в мережі,

дякували за підтримку.

Їх і за мирних часів вважали сектантами,

а коли все це почалось — просто влаштували

на них полювання. Хтось виїхав, хтось сховався.

А їх обох схопили. Тримали в підвалі,

примушували ховати загиблих, копати могили.

Вони хотіли відкупитись, боялись, плакали.

Їх перевели до іншої ями. Потім просто забули

про них, ніби їх і не існувало.

Сиділи в чорному підвалі, слухали темряву,

спочатку молились, потім кинули —

соромились одне одного.

Віру і втрачаєш тоді, коли випадає

можливість за неї померти, а ти цією

можливістю не встигаєш скористатися.

Нащо віра тому, хто бачив, як усе виглядає насправді?

Нащо вірити в те, що не має для тебе

жодного значення?

Ніхто не говорить, що було зі святими, в яких

на тілі відкривалися стигми. Що було з цими

стигмами? Вони самі собою закривалися,

як троянди надвечір? Чи довго кровоточили,

гноїлись, боліли під бинтами?

Чоловіки зі сліпими від темряви очима

приходили до госпіталю на перев’язку,

стискали зуби, коли сестра відривала їм

від рани засохлі бинти й свіжа кров

проступала на темній шкірі. Просили

знеболювального, бодай якогось.

Але не існує жодного знеболювального

від того, що в них болить, не існує.

Чеченка

Юра,

вже за сорок,

історик за освітою,

 соціальний працівник.

Сидить у мережі,

відслідковує рвані кроки історії.

Пише блог від імені чеченки,

вигадав собі таку снайперку,

живе тепер її життям.

Пише про її віру,

пише про її сумніви,

пише про її вразливість,

робить зарубки на її прикладі:

це ось — ворог-отець,

це ось — ворог-син,

це — дух святий, теж ворог,