Збірка «САД БОЖЕСТВЕННИХ ПІСЕНЬ» - Григорій Савич Сковорода

Не знаєм, що принесе вечорова зоря.

Як не вмієш так ти жити,

То навчись, добро одно,

Та не можуть умістити

В голову все те майно.

Знаю, що життя сповнене брехунів,

Знаю, що вельми дурний в світі чоловік,

Знаю, чим більш прожив — тим більше здурнів,

Знаю, що блазень той, хто заклада собі вік.

О спокою наш коханий! Де тебе знайти в наш час?…

О спокою наш коханий! Де тебе знайти в наш час?

Ти усім нам прежаданий, врізнобіч розкинув нас.

За тобою ген вітрила розгорнули кораблі,

Щоб могли тебе ті крила на чужій знайти землі.

За тобою марширують, палять, знищують міста,

Цілі роки бомбардують, а чи зможе хто дістать?

Щонайбільші там печалі, де велично-пишний дім,

А найменше в серці жалю у будиночку малім.

Невдоволені завжди ми — то печалей джерело!

Помислами повні злими — ось бунтарства де зело!

Потримаймо дух неситий! Годі мучити свій вік!

Не шукай край знаменитий! Будь звичайний чоловік.

Бо ж печаль ускрізь літає, по землі і по воді,

Швидше блискавок ширяє, знайде і в добрі, й біді.

Розбивай нуду неситу, будь в житті такий, як є,

Годі червам нас точити, треба знати вже своє.

Славні прикладом герої, та побиті на полях,

Хто живе в самім спокої, той стражда в старих літах.

Бог вділив усіх грунтами — це пропасти може теж.

Жереб мій із бідняками, але з мудрістю без меж.

Їдеш, хочеш нас лишити?…

Їдеш, хочеш нас лишити?

Їдь веселий, цілий, ситий,

Хай тобі вітри погідні

Будуть у путі як рідні,

У щасливу путь хай шляхи ведуть!

Мандрівні хай зникнуть страхи,

Спіте, подорожні прахи,

А слухняні добрі коні

Хай несуть, як по долоні,

І щасливий слід — як гладенький лід!

Хмари чорні, геть, невірні!

Не плещіть, дощі надмірні.

Не печи, вар полуденний,

Місяцем будь озаренний.

У щасливу путь ночі хай ведуть!

Той твої направить ноги,

Хто дав землю і дороги

І що ген сидить високо, —

Хай твій шлях хоронить око.

Твій нехай відхід благословить вхід.

Тож радій, країно, з того!

Приймеш мужа ти святого.

Кинь же заздрісні звичаї!

Щасний, хто його пізнає.

На ясний вінець добрий хай кінець.

Підіймись на небеса — у версальський хоч би сад…

Підіймись на небеса — у версальський хоч би сад,

Одягни одежу злотну,

Шапку царськую добротну,

Як у серці нуда, буде скрізь тобі біда.

Проживи хоч триста літ, проживи хоч цілий світ,

Що тобі те помагає,

Коли серденько ридає?

Як у серці нуда, буде підлість і біда.

Хоч всю землю завоюй, над усім хоч зацарюй,

Що тобі те помагає,

Коли вся душа ридає?

Як у серці нуда, буде підлість і біда.

Тож про місяць знать дарма, є там люди чи нема,

Кинь Коперникові сфери,

В серця свого глянь печери!

Як знання в нутрі твоїм — то веселий будеш з ним.

Бог найкращий астроном і найкращий економ.

Вічная природа-мати

Зайвини не може мати.

Найпотрібніше тобі ти знайдеш лиш у собі.

Подивися, як живеш: друга у собі знайдеш,

Стрінеш там ти іншу волю,

Стрінеш в злій блаженну долю:

У тюрмі твоїй там світ, у болоті твоїм — цвіт.

Правду Августин трима: пекла не було й нема,

Воля — пекло перекляте,

Воля — піч пащекувата.

Тож візьми її до рук — і ні пекла, ані мук.

Воле! О неситий ад! Трута ти, а всі — то ядь.

Пащею ти позіхаєш

І підряд усіх ковтаєш.

Вбий же знак глупоти — пекло здужаєш ти.

Боже! Слів живих улий! Хто без тебе не смутний?

Радість ти життя єдина,

Рай, солодкість безупинна!

Вбий ти волю злу у нас, твій зцілить нас чистий глас!

Дай нам силу своїх слів! Славимо царя царів!

Всесвіт весь співа про тебе,

Створений законом неба, —

Що потрібне, те легке, непотрібне ж є важке!

Осінь нам приходить, а весна пройшла…

Осінь нам приходить, а весна пройшла,

Кози діти родять, як весна прийшла.

Ледве літо запалало, а козля вже цапом стало,

Цап бородатий!

Гей, забудемо печалі! Вік утіхи дасть нам мало,

Засолоджуйсь, життя!

Хто журбу приховає хоч би і на дні,

Зразу й умирає — губить свої дні,

Гей-но, радосте, втіхо, серце спить собі тихо,

Пряме ж ти, життя!

Не красне довготою, а красне добротою,

Як та пісня, життя!

Бог мій милосердий, я його люблю,

Бо то камінь твердий, сум, прецінь терплю.

Він живий, не вмирає, бо живе з ним, палає

І душа моя.

А кого забуває, той печалі хай має,

Бо ото сирота!

Солодощів бажаєш? Вбий ти завидь усю,

Вдовольняйся, чим маєш, — і осягнеш красу.

Плюнь на гробнії прахи й на дитячії страхи,

Смерть — то спокій лише.

Жив отак у Афінах, жив отак в Палестині

Епікур — Христос.

This file was created

with BookDesigner program

[email protected]

04.08.2010

Примечания

1

Амур — Венерин син, у римській міфології бог кохання