Збірка «САД БОЖЕСТВЕННИХ ПІСЕНЬ» - Григорій Савич Сковорода

Григорій Сковорода

Збірка «САД БОЖЕСТВЕННИХ ПІСЕНЬ»

Всякому місту — звичай і права…

Всякому місту — звичай і права,

Всяка тримає свій ум голова;

Всякому серцю — любов і тепло,

Всякеє горло свій смак віднайшло.

Я ж у полоні нав'язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

Панські Петро для чинів тре кутки,

Федір-купець обдурити прудкий,

Той зводить дім свій на модний манір,

Інший гендлює, візьми перевір!

Я ж у полоні нав'язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

Той безперервно стягає поля,

Сей іноземних заводить телят.

Ті на ловецтво готують собак,

В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.

Я ж у полоні нав'язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

Ладить юриста на смак свій права,

З диспутів учню тріщить голова,

Тих непокоїть Венерин амур[1],

Всяхому голову крутить свій дур.

В мене ж турботи тільки одні,

Як з ясним розумом вмерти мені.

Знаю, що смерть — як коса замашна,

Навіть царя не обійде вона.

Байдуже смерті, мужик то чи цар, —

Все пожере, як солому пожар.

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?

Той, в кого совість, як чистий кришталь…

В город не піду багатий — на полях я буду жить…

В город не піду багатий — на полях я буду жить,

Вік свій буду коротати там, де тихо час біжить.

О діброво! О зелена! Моя матінко свята!

Тут веселість лиш для мене щиру тишу розгорта.

Бо міста хоча й високі, в море розпачу штовхнуть,

А ворота і широкі у неволю заведуть.

О діброво! О зелена! Моя матінко свята!

Тут веселість лиш для мене щиру тишу розгорта.

Ні, не хочу їздить в море задля золотих одеж,

Бо вони ховають горе, сум і страх, журу без меж.

О діброво! О зелена! Моя матінко свята!

Тут веселість лиш для мене щиру тишу розгорта.

Йти гидую з барабаном завойовувать міста,

Чи лякати пишним саном, щоб хилилась дрібнота.

О діброво! О зелена! Моя матінко свята!

Тут веселість лиш для мене щиру тишу розгорта.

Дух мій і наук не хоче, окрім розуму свого,

Крім Христа святих пророчень — раю чистого мого

О діброво! О зелена! Моя матінко свята!

Тут веселість лиш для мене щиру тишу розгорта.

І нічого не бажаю, окрім хліба та води,

Вбогість я за друга маю — з нею ми давно свати.

О діброво! О зелена! Моя матінко свята!

Тут веселість лиш для мене щиру тишу розгорта.

Мій маєток прежаданий — спокій, воленька свята.

Окрім вічності, для мене лиш дорога ся свята.

О діброво! О зелена! Моя матінко свята!

Тут веселість лиш для мене щиру тишу розгорта.

А коли до всього того гріх збороти до кінця,

То скажи тоді: якого ж треба прагнути вінця?

О діброво! О зелена! Моя матінко свята!

Тут веселість лиш для мене щиру тишу розгорта.

Здрастуй, любий мій спокою! Ти навіки уже мій!

Добре бути нам з тобою: ти для мене, а я твій.

О, діброво! О свободо! Я в тобі почав мудріть.

І в тобі, моя природо, шлях свій хочу закінчить.

Гей, поля, поля зелені…

Гей, поля, поля зелені,

Зелом-квітом оздоблені!

Гей, долини, і балки,

І могили, й пагорки!

Гей ви, вод потоки чисті!

Береги річок трависті!

Гей же, кучері які у дібров сих і гайків!

Жайворонок над полями,

Соловейко над садами, —

Той під хмарами дзвенить, сей же на гіллі лящить.

А коли зійшла денниця,

То прокинулася птиця.

Музика звучить навкруг, у повітрі шум і рух!

Тільки сонце визирає —

Вівчар вівці виганяє,

На сопілочку свою котить трелі по гаю.

Пропадайте, думи трудні

І міста багатолюдні!

Я й на хлібові сухім житиму в раю такім.

То яка ж та слава нині?…

То яка ж та слава нині?

Глянь на бучу в сій годині!

Ізраїле! Гідри — звіра,

Чи велика в тобі міра,

Треба зрозуміти.

Булава і скіпетр сяє,

Рано вставши, — слава злая,

Серце сповнене тривоги,

Руки зв'язані і ноги, Як минути сіті?

Нині п'яна скаче воля,

Рано вставши — марна доля.

Ізраїле! Того звіра

Де ведуть мета і міра?

Треба вже прозріти.

Шлють сирени з океану

Пісню солодко-оманну,

Бідне серце, щоб се чути,

Хоче назавжди заснути,

Не сягнувши землю.

Плоть і світ! О прірво люта!

Все в тобі наскрізь отрута,

Щелепами позіхаєш

і усе підряд ковтаєш.

Як минути сіті?

Ся пучина всіх ковтає,

Ся щелепа всіх з'їдає!

Ізраїле! Кита-звіра

Де мета, і глузд, і міра?

Плоть ту не наситиш!

Розпусти свої вітрила,

Розуму широкі крила,

Пливучи по буйнім морю,

Возведи зіниці вгору —

Шлях знайдеш правдивий.

Краще жити у пустині,

Зачинившись у яскині,

По безвіддях вік пробути,

Знадних голосів не чути.

Будь мені Іраклій тщивий

Будь Іона прозорливий.

Голови всічи зміїні,

З китової блювотини

Скочить дай на кефу.

Вже хмара пройшла. Райдуга в небі грає…

Вже хмара пройшла. Райдуга в небі грає.

Нудьга пропливла. Цілий світ любо сяє.

І весело серцю на сю чисту погоду,

Коли світу злого стиха лютий подув.

Звабливий наш світ, та для мене — пучина,

Пітьма, хмари, лід, повна суму година.

Проте вже веселка мені ясно заграла,

І щира голубка мені мир здарувала.

Печале, прощай! Прощавай, зла утробо!

Вже кволості край, бо воскрес я із гроба.

Давидова воле! Для мене кефа, земля ти,

Веселка і світло, олива, верем'я й життя ти.

Бачачи життя осього горе

Бачачи життя осього горе,

Що кипить, немов Червоне море,

Вихором напасті, туги, бід,

Я розслабнув, і жахнувсь, і зблід.

Горе сущим у нім!

Припинив я, бідний, біг свій скоро

Щоб не впасти з фараоном в море.

Вже до пристані біжу я, мчу,

Плачем, криками кричу

І здіймаю руки.

Боже! У вогні не дай згоріти!

В місті дай мені твоїм пожити —

Хай у свій не втягне слід

Блудний світ, сей темний світ!

О милості бездна!

Гей ти, пташко жовтобоко…

Гей ти, пташко жовтобоко,

Не клади гнізда високо,

А клади лиш на лужку,

На зеленім моріжку.

Яструб