Кобзар (сборник) - Тарас Григорович Шевченко
Ой боже наш, боже, хоч і не за нами,
Неси ти їх з України;
Почуємо славу, козацькую славу,
Почуємо та й загинем».
Отак у Скутарі козаки співали,
Співали, сердеги, а сльози лились,
Лилися козацькі, тугу домовляли.
Босфор аж затрясся, бо зроду не чув
Козацького плачу; застогнав широкий
І шкурою, сірий бугай, стрепенув,
І хвилю, ревучи, далеко-далеко
У синеє море на ребрах послав.
І море ревнуло
Босфорову мову,
У Лиман погнало, а
Лиман Дніпрові
Тую тугу-мову на хвилі подав.
Зареготався дід наш дужий,
Аж піна з уса потекла.
«Чи спиш, чи чуєш, брате Луже,
Хортице-сестро?» Загула
Хортиця з Лугом: «Чую, чую».
І Дніпр укрили байдаки,
І заспівали козаки.
«У туркені по тім боці
Хата на помості.
Гай-гай! море, грай!
Реви, скелі ламай!
Поїдемо в гості
До вашої мості.
У туркені у кишеніі
Таляри, дукати.
Не кишені трусить,
Не дукати лічить —
Будемо гуляти,
Братів визволяти.
У туркені яничари
І баша на лаві.
Гой-ги, вороги!
Ми не маєм ваги!
Наш бенкет кровавий.
Наша воля й слава!»
Пливуть собі та співають,
Море вітер чує;
Попереду Гамалія
Байдаком гирує.
Гамалію, серце мліє,
Сказилося море.
«Нехай казиться», – й сховались
За хвилі – за гори.
Дрімає в гаремах, в садах Візантія.
І Скутар дрімає. Босфор клекотить,
Неначе скажений, то стогне, то виє.
Йому Візантію хочеться збудить.
«Не буди, Босфоре, буде тобі горе,
Твої білі ребра піском занесу,
У мул поховаю! – реве синє море. —
Хіба ти не бачиш, яких я несу
Гостей до султана?..» Так море спиняло
(Любимо завзятих усатих слав'ян).
Босфор схаменувся. Туркеня дрімала,
Дрімав у гаремі ледачий султан.
Тілько у Скутарі, в тюрмі, не дрімають
Козаки-сердеги. Чого вони ждуть?
По-своєму бога в кайданах благають,
А хвилі на той бік ідуть та ревуть.
«О милий боже з України!
Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!
І сором тут, і сором там
Вставать з чужої домовини,
На суд твій праведний прийти,
В залізі руки принести
І перед всіми у кайданах
Стать козакові…» – «Ріж та бий!
Мордуй невіру-бусурмана!» —
Кричать за муром. Хто такий?
Гамалію, серце мліє,
Скутар скаженіє!
«Нехай казиться», – з твердині
Кричить Гамалія.
Реве гарматами Скутара,
Ревуть, лютують вороги.
Козацтво преться без ваги —
І покотились яничари.
Гамалія по Скутарі
По пеклу гуляє,
Сам кайдани розбиває,
Братів визволяє.
«Вилітайте, сірі птахи,
На базар до паю!»
Стрепенулись соколята,
Бо давно не чули
Хрещеної тії мови. І ніч стрепенулась.
Не бачила стара мати
Козацької плати.
Не лякайся, подивися
На бенкет козачий.
Темно всюди, мов у будень,
А свято чимале.
Не злодії з Гамалієм
Їдять нишком сало
Без шашлика. «Засвітимо!»
До самої хмари
З щоглистими кораблями
Палає Скутара.
Візантія пробуркалась,
Витріщила очі,
Переплива на подмогу,
Зубами скрегоче.
Реве, лютує Візантія,
Руками берег достає,
Достали, зикнула, встає…
І на списах в крові німіє.
Скутар, мов пекло те, палає,
Через базари кров тече,
Босфор широкий доливає.
Неначе птахи чорні в гаї,
Козацтво сміливе літає,
Ніхто на світі не втече;
Огонь запеклих не пече.
Руйнують мури, срібло, злото
Несуть шапками козаки
І насипають в байдаки.
Горить Скутар, стиха робота,
І хлопці сходяться, зійшлись,
Люльки з пожару закурили,
На байдаки – та й поплили,
Рвучи червоні гори-хвилі.
Пливуть собі, ніби з дому;
Так, буцім гуляють,
Та, звичайне, запорожці,
Пливучи, співають.
«Наш отаман Гамалія,
Отаман завзятий,
Забрав хлопців та й поїхав
По морю гуляти,
По морю гуляти,
Слави здобувати,
Із турецької неволі
Братів визволяти.
Ой приїхав Гамалія
Аж у ту Скутару,
Сидять брати-запорожці,
Дожидають кари.
Ой як крикнув Гамалія:
«Брати, будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А курені килимами,
Оксамитом крити».
Вилітали небожата
На лан жито жати;
Жито жали, в копи клали,
Гуртом заспівали:
«Слава тобі, Гамалію,
На ввесь світ великий,
На ввесь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти товариству
Згинуть на чужині».
Пливуть собі, а з-за хвилі
Сонце хвилю червонить;
Перед ними море миле
Гомонить та клекотить.
«Гамалію, вітер віє,
Ось-ось наше море!..»
І сховалися за хвилі —
Неначе за гори.
[Жовтень – перша половина листопада 1842]
ТРИЗНА
На память 9-го ноября 1843 года.
Княжне Варваре Николаевне Репниной
Посвящение
Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать;
И дар господний, вдохнвенье,
Должно слезами поливать.
Для. вас понятно это слово!..
Для. вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихостройными речами
Мечты о рае пробудил.
Яготин, 11 ноября 1843
Души ваши очистивше в послушании истины духом, в братолюбии нелицемерно, от чиста сердца друг друга любите прилежно: порождени не от семени нетленна, но не нетленна, словом живаго бога и пребываюшего во веки. Зане всяка плоть, яко трава, и всяка слава человеча, яко цвет травный: изсще трава, и цвет ея отпаде. Глагол же господень пребывает во веки. Се же есть глагол, благовествованный в вас.
Соборное послание первое святаго апостола Петра, I, 22, 25
Двенадцать приборов на круглом столе,
Двенадцать бокалов высоких стоят;
И час уж проходит,
Никто не приходит;
Должно быть, друзьями
Забыты они.
Они не забыты, – в урочную пору,
Обет исполняя, друзья собрались,
И вечную память пропели собором,
Отправили тризну – и все разошлись.
Двенадцать их было; все молоды были,
Прекрасны и сильны; в прошедшем году
Наилучшего друга они схоронили
И другу поминки в тот день учредили,
Пока на свиданье к нему не сойдут.
«Счастливое братство! Единство любови
Почтили вы свято на грешной земле;
Сходитеся, други, как ныне сошлись,
Сходитеся долго и песнею новой
Воспойте свободу на рабской земле!»
Благословен твой малый путь,
Пришлец убогий, неизвестный!
Ты силой господа чудесной
Возмог в сердца людей вдохнуть
Огонь любви, огонь небесный.
Благословен! Ты божью волю
Короткой жизнью освятил;
В юдоли рабства радость воли
Безмолвно ты провозгласил.
Когда брат брата алчет крови —
Ты сочетал любовь в чужих;
Свободу людям – в братстве их
Ты проявил великим словом:
Ты миру мир благовестил;
И, отходя, благословил
Свободу мысли, дух любови!
Душа избранная, зачем
Ты мало так у нас гостила?
Тебе здесь тесно, трудно было!
Но ты любила здешний плен,
Ты, непорочная, взирала,
Скорбя, на суетных людей.
Но ангела недоставало
У вечного царя царей;
И ты на небе в вечной славе
