Київські контури. Вибрані вірші - Аттіла Могильний

Бронзу щитів змикаємо, облич наших — не видно, ми ж — бачимо все: стріли дзвенять, від щитів відбиваючись, падають в куряву на сходах. Дерево стріл — чорне, важке, задушне, мов коси рабинь візантійських. Гнучкий, наче рись, наш прапор вгору повзе, понурих стріл уникаючи. Шерсть рисі пахне лісом ранковим, очі рисі палають синім вогнем: ми луки тугі піднімаємо, стріли дзвінкі лісові крізь зелене сплетіння гілок, наче дикі бджоли, дзижчать. Щити на плече закинувши, вгору ідемо, мечі на ходу витираємо. Світ у долині — ясен, і переможцям — слава. 5. «Присмерк за вежами…»
Присмерк за вежами — ми від юності ідемо: давніх друзів ледь впізнаю — щось інше нас нині об’єднує. О нескінченний стрій вічного рушення посполитого: стриманий шурхіт слів, сніг непорушний на вежах і в суворому світлі вродливі обличчя княжичів. Всесвіт над нами — наче тінь снігопаду, але на засипаному снігом континенті людина збудує дім, людина утвердить себе. В центрі Всесвіту — планета людей, цей залізний і жорстокий світ, світ красивий, гідний того, щоб в ньому жити. Під ясним сонцем
Пісня сонцю
І повітря — легке, і зола — легка, і сліди від вогнів — легкі: у вогні — вода, у вогні — орда, і заграва — на обрії. (Прийшли три князі, три мечі при нозі — три соколи в піднебессі)    Дажбог (Закурили дими, підняли доми — підняли нас князі)    Дажбог І повітря — легке, і зола — легка, і сліди від вогнів — легкі: у вогні — вода, у вогні — орда, і заграва — на обрії. АРІЇ
Цикл