Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» - Юрій Ігорович Андрухович

* * *

А це така любовна гра:

кружіння, дзеркало і промінь! —

ти все одно підеш за грань,

у чистий спомин, чистий спомин.

Кружіння!.. Ніби й неспроста

миттєвий дотик (чудо стику!) —

на луг життя і живота

покласти б руку, теплу й тиху…

Ми надто близько — марний знак,

той запах Єви — не інакше!

Ми двоє в дзеркалі, однак

усе не так і все не наше.

Бо вийду із дзеркальних меж —

розвалиться хистка будова.

Ти в чистий спомин перейдеш,

слонова кість, роса медова…

МУЗЕЙ СТАРОЖИТНОСТЕЙ

Як ми ходимо обоє

нетрями старого дому!..

Гобелени і гобої

славлять пару невідому,

ніби бачать

нашу змову:

кожен дотик —

теплий спалах.

І тоді ми знову (й знову)

переходимо

в дзеркалах.

На годиннику з гербами,

як завжди, година друга,

і крадеться вслід за нами,

може, туга, може, фуга…

Повз портрети

і портшези

з нами йде

луна від кроків.

Ми кудись надовго щезли

(двісті років?

Триста років?).

І, коли вже стане темно,

з неопалених покоїв

(я, здається, вівся чемно,

я нічого не накоїв),

у жаркі вогні неонні

повертаємось

навіки.

Я несу тебе в долоні, і життя таке велике…

СТИХІЇ

Мадригалик

По-перше камінь. Твердь. І підмурівок.

Холодна перепона. Тож мета

втікає від зарюмсаних корівок,

а зостається творення хвоста.

Коли, розбивши камінь, з порожнечі

ти витвориш, мов іскру, чистий шал,

Вона тобі — рожеві нігті в плечі,

Се — у вогні розжарений метал.

Але коли ти Майстер, то з металу

ти витнеш золоті кружала зір

і понесеш її, легку й повсталу,

і се — стихія леткості: ефір.

НІЧНА ЗМІНА

Закіптюжений ангел живе у друкарні,

наче промінь стрибає в дівочі люстерка,

на губах залишає цілунки безкарні —

безшелесний, мов тінь, і липкий, мов цукерка.

А за вікнами вечір, десята година,

але ясно, як вдень, бо п'ятнадцяте червня.

І любовна жага, аж якась голубина,

засвітилась на площі, як п'яна харчевня.

І зібралось на дощ, і цвітуть парасолі —

попід вікнами плавне народне гуляння,

і цукрові блудниці пливуть в ореолі,

а друкарня двигтить і гуде, мов ґуральня.

І тримає в собі цих легких полонянок,

що мов сірі гілки виростають з машини, —

щось літало над ними, в'язке, як серпанок,

перетнувши повітря, мов тіло пташине,

щось крутилося тут, безпорадне й крилате!..

І коли врешті змовкнуть нічні лінотипи, —

розкриваються плечі, спадають халати,

кольорові дівчата виходять під липи.

Заспокоєний ангел, покинувши чати,

на рулонах паперу вкладається спати…

ОПІВНІЧНИЙ ПОЛІТ З ВИСОКОГО ЗАМКУ

авжеж не райський сад не світять помаранчі

загублено стежки і втрачено сліди

а все що є у нас ліхтарик на підзамчі

і треба нам туди

збігати у пітьму яка непевна втіха

чи виросте вогонь

коли позолотить найменша іскра тиха

розсипаний пісок розрив поміж долонь

і тісно між дерев і темно в сьому граді

і тягнуться до нас обуджені гілки

та крізь нічне зело що пнеться на заваді

злітаємо з гори злітаємо таки

і жодної зорі лиш доторки тернові

і де ще той ліхтар чи світиться йому

подряпини легкі падіння варте крові

і навіть без надій

                і навіть у пітьму

бо хто на світі ми

за сімома шляхами

шукаємо любов як золото в ріці

закрито всі доми

спідниця з реп'яхами

і скалка

на щоці

ПРОМОВЛЯННЯ САМОТНІЙ

…і хоча все золото світу не варте твого мізинця

і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади

губи твої холодні наче прозорі вінця

яких ніхто не торкався прагнучи світла й води

губи твої неспиті а все ж таємниця квітки

сповита в них і забута допоки живеш сама

вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки

солодко й тлінно пахне цвітом і тілом пітьма

несеш отак мов клейноди а може клеймо дівоцтво

ось його зимне плесо між двох берегів як між пут

поки з лози постанеш уже не вином а оцтом

скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть?

і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги

злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь

ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге

і лишить губам болючий незнаний новий вогонь

ТРИ БАЛАДИ

ЛЕМБЕРЗЬКА КАТАСТРОФА 1826 р.

Дня 14 липня 1826 р. прийшла подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа по полудні зарисувалася й о годині чверть на сему вечером з великим тріскотом завалилася. Наперед вже опорожнено ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, двох жовнірів і кількох робітників.

І. КРИП'ЯКЕВИЧ «Історичні проходи по Львові»

З отого дня суремного, як завалився ратуш,

усе навіки зважене і вписане в архів:

«Понесено у людности не так велику втрату:

погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників».

Маленька апокаліпса на ринковому пляці:

з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів,

мов гер таємний радник над аркушем реляції:

отин трупач

                тфох шофніріф

                                кількох ропітникіф.

Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки.

Дітей забрали в інтернат на вулицю Сиріт.

На поминках буяла чернь і мандрівні каліки

і гупав куксами о брук увесь калічий рід

(і кожен чесно їв, і пив, і плакав як умів:

погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників).

Поховані під вежею, вони ввійшли в комори,

де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми,

як на майданах і в шинках реве житейське море.

Там інше світло — і воно біліє над кістьми.

Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто, —

їх не любили на землі й забули серед хмар.

Ішов попереду трубач.

                                Він дув натхненно й чисто —

так ніби не трубу тримав, а вогняний ліхтар.

Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа,

вони злягли на дно камінь — плече коло плеча,

лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа,

таємний і хрипкий сигнал — відозва трубача.

ДИДАКТИЧНА ВИСТАВА В ТЕАТРІ БОГУСЛАВСЬКОГО

Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськими кістяками, — при перебудові костела на театр забуто усунути з підземелля давніх покійників…

І. КРИП'ЯКЕВИЧ «Історичні проходи по Львові»

Панове публіка,